Розділ 34

Усередині пахне попелом і залізом. Повітря важке, мов вода, а стіни ковтають звук кроків. Світло факелів тремтить, наче вони самі бояться йти далі. Джар із Бренном лишилися чатувати просто біля входу, прикриваючи нас.
— Коридори розходяться, — шепоче Ескар, дивлячись уперед. — Якщо підемо всі разом — нас зімкнуть.
Він робить паузу, прикидає в умі лінії атаки.
— Ділимося. По двоє. Різні маршрути, перехрещені сектори, зоровий контакт. Один іде, другий прикриває.
— Звучить як смерть у розстрочку, — бурчить Азарія, але не сперечається.
— Це стратегія, — спокійно відповідає Ескар. — Краще втратити слух, ніж цілий загін.
— Райзер із Саргарою — правий сектор. Азарія — лівий. Фірі — тил і знаки. Вілланія, Моргана — зі мною. Фрея… — Ескар дивиться просто на мене. — На півкроку позаду. Ані на подих далі.
Я киваю. Пальці тремтять, але не від страху, а від очікування.
Руї… зачекай. Я йду.

Ми йдемо вчотирьох. Вежа ніби живе. Камінь дихає під пальцями, холодний і вологий. Кожен щабель відгукується в грудях глухим відлунням. Руни на стінах старі, вицвілі, але все ще відчувається, як вони ворушаться під пилом.
Моргана шепоче:
— Надто тихо. Мені це не подобається...
— У таких місцях ніколи не буває «подобається», — відповідає Вілланія. — Якщо тихо — значить, Воно чекає.
— Оптимістично… — із сарказмом шепочу я.

Прохід попереду розширюється, і ми виходимо в залу. Високий звід, стіни з чорного каменю. На підлозі кільця з попелу, наче сліди від ритуалів. Щось згоріло тут давним-давно. Я роблю крок — і розумію, що повітря змінилося.
— Стій, — тихо каже відьма. — Тут щось не так.
— Ілюзії? — шепоче Моргана. — Демонічні пастки?
Вілланія киває:
— Старі, але живі. Вловлюю відьомську магію, переплетену з демонічною. Хтось охороняв це місце не мечем.
— Йдемо, — каже Ескар. — Швидко й без поглядів по боках. Не вірити очам. Лише слух і кроки одне одного. Вілланіє, забезпеч нам захист, — він робить паузу. — Пам’ятайте, ілюзії не владні над вами, якщо ви в них не вірите.

Але пізно.
Варто зробити крок — і все валиться. Світло тремтить, повітря згущується, світ іде під воду.

Переді мною — я.
Я, але не я.
Крила феї розправлені, напівпрозорі, іскряться холодним світлом. На голові вінець — золото й чорні шипи, переплетені, мов гріх і благословення. Біле вбрання по-королівськи розкішне, ніби виткане зі світла й снігу, але при горлі — темне хутро, як мітка звіра. А за спиною стоять демони. Смирні, схилені. Їхні очі, мов розплавлена смола, та порожні.
— Фрея Валькір, — каже вона. Мій голос. Тільки чужий.
Він звучить спокійно, велично. Так говорять ті, хто вже давно перестав бути людьми.
— Королева нового світу. Та, що обрала владу замість крові.
— Це брехня, — шепочу, відступаючи. Голос тремтить, наче мої слова не належать мені. — Я не така.
— Ти хотіла визнання, — відповідає вона, наближаючись. — Хотіла, щоб схилялися. Хотіла бути потрібною. Коханою. Тепер ти потрібна всім. Тепер ти улюблениця Люцифера. Його права рука. Його голос. Його світло.

Її усмішка ідеальна. Моя, тільки вивернута навиворіт. Від неї холод біжить по хребту. Я відчуваю, як серце рветься між страхом і відразою. «Не вір. Не слухай. Не вір». Повторюю про себе, мов молитву, але слова глухнуть у голові, наче я просто не здатна в них повірити.

Поруч коротко, уривчасто втягує повітря Ескар. Цей звук б’є струмом. Я повертаюся і бачу його — застиглого, мов висіченого з каменю. Перед ним розгортається інше видіння. Поле. Чорне, випалене. Обвуглені тіла. Прапор «Чорного Полум’я», що валяється в багні, ніби зганьблений. Серед мертвих: Моргана, Райзер, Саргара, Бренн... Усі. І тільки він один живий. Один на цьому цвинтарі.
— Капітане, — лунає чийсь голос, глухий, наче долинає з-під землі. — Ти врятував її. А нас — кинув.
У цю мить я розумію, що серед тіл немає лише мого. Ескар повільно стискає кулаки. Щелепа напружується, обличчя стає попелястим.
— Ескар! Ескар! — Я кричу його ім’я, та повітря в’язке, слова тонуть, наче тону я сама. Він не чує. Не бачить. Його погляд порожній.

Світ рветься. Мене різко відкидає вбік, і картина змінюється. Переді мною вже інше. Переді мною Моргана. Її зал — безкінечний коридор із десятками дверей. Усі зачинені на сотні ланцюгів і замків. За кожними чути голоси, сміх, живе дихання. Вона рветься до них, смикає, стукає, ламає нігті до крові. Двері не відчиняються. Мені здається, що там, за ними, хтось їй дуже близький. Мабуть, це її родина…
І раптом одна стулка прочиняється. Моргана робить крок — і бачить саму себе. Бліду, неживу, з очима, в яких немає ані іскри, ані тепла. Точно так само, як я бачила іншу себе — ту, що була гордою холодною зрадницею.
— Урешті ти залишишся сама, — каже віддзеркалення Моргс тихо, майже лагідно.
Моргана тремтить, але не від страху, а від злості.
— Помиляєшся, — шепоче вона, голос зрізається. — Я не одна.

Двері захлопуються, звук вибухає тишу, і все обвалюється в темряву. Я кліпаю — і опиняюся в порожнечі. Світ ніби вимкнули. Ні світла, ні підлоги, ні повітря. Тільки падіння.
А потім спалах. Світ складається з попелу.
Я бачу Вілланію.
Вона стоїть у кабінеті Радрера. Все до дрібниць, як у реальності: стіл, олійна лампа, стоси паперів, запах чорнил і заліза. Повітря важке, сухе, ніби тут ніколи не відчиняли вікон. Радрер сидить навпроти. Він суворий, рівний, ідеально зібраний, як завжди. Тільки очі не живі, а ніби випалені зсередини.
— Розчарувала, — каже він рівно. — Я розраховував на тебе. Думав, що ти розумна. Обережна. Що кров відьми не витіснила в тобі розсудок. Але я помилився. Ти просто дівчисько, що грає в героїню.
Вілланія не рухається. Навіть вії не тремтять.
— Ти не дочка, — продовжує він, і голос його стає нижчим, важчим. — Дочка — це гордість. А ти — моя поразка. Моя помилка. Ганьба, з якою я прокидаюся щоранку. Все, чого я хотів, — щоб ти була кращою за мене. А ти стала жалюгідною істотою.
Я відчуваю, як стискаються мої пальці. Хочу закричати, втрутитися, але між нами невидима перепона. Як скло. Я б’ю в нього кулаками, та повітря не пропускає ні удару, ні звуку.
— Ти завжди підводиш, — каже Радрер. — В академії, на місіях, у рішеннях. Завжди запізнюєшся, завжди вагаєшся. Завжди в тіні. Навіть зараз ти стоїш і мовчиш замість того, щоб визнати свою нікчемність.
Вілланія робить вдих, короткий, різкий, наче ріже повітря.
— Я… намагалася, — видихає вона. — Увесь цей час я… старалася відповідати.
— Відповідати? — він усміхається, але в його усмішці немає й іскри людського тепла. — Ти ніколи не могла. Ні в чому. Ні в магії, ні в силі, ні у вірі. Навіть твоя відьомська кров розбавлена страхом. Думаєш, я не бачу, як ти тремтиш, коли промовляєш закляття? Як ховаєш очі, коли помиляєшся?
Вона робить крок назад. Її пальці тремтять.
— Я не ховаю очей, — шепоче вона. — Я просто… втомлююся.
— Від чого? — у голосі Радрера майже сміх. — Від відповідальності? Від правди? Від того, що ніхто тобою не захоплюється? Ти хотіла поваги — за що, Вілланіє? За те, що стоїш поруч і подаєш папери? За те, що ховаєшся за чужими спинами? Тебе відрахували з твоєї академії. Тому що ти — ніхто.
— Досить, — шепочу я. — Припини. Це не він. Це ілюзія. Вілланіє, чуєш? ЦЕ НЕ ВІН!!! 
Але вона не чує. Або не може.
— Ти навіть не відьма, — продовжує Радрер, кожне слово ріже, як клинок. — Відьма — це сила. Це воля. А ти — жалюгідна тінь, що заблукала в чужій грі. Без характеру, без мети, без голосу. Навіть твої закляття звучать так, ніби ти просиш вибачення.
Я бачу, як її очі блищать від болю і сліз, а губи тремтять, та вона все ще стоїть рівно.
— Ти не дочка, — повторює Радрер. — У мене немає дочки. Є помилка, яку я свого часу не знищив вчасно.
— Замовкни! — кричу я, але звуку все одно немає. Мій крик тоне в склі.
Вілланія робить півкроку до нього.
— Можливо, — каже вона тихо. — Можливо, я й справді помилка.
Радрер підіймає погляд. Тепер він схожий не на людину, а на вирок.
— Нарешті визнала, — промовляє він. — Лишилося тільки зникнути.
Вона видихає. Руки безвольно опускаються. З плеч зсувається плащ.
— Ні… — шепочу я, гамселю в стіну між нами. — Вілланіє! Це не він! Це не ти! Не вір йому!!!