Розділ 33

Ми вилітаємо в ніч, мов стріли. Високо, вище хмар, де холод кусає вилиці, а вітер забиває подих.Чорне Полум’я тримає стрій клином: попереду Ескар, поруч зі мною Моргана, нижче Саргара на своєму Арараті, лівіше Азарія, за нею Джар і Райзер, далі Бренн. А ще Фірі, до якого ззаду притискається Вілланія.
Дрея більше немає. Рея не летить, траур ніби висушив її дихання, спалив голос, змусив тінь триматися подалі від неба. І тепер, коли ми піднімаємося в стрій, у небі зіяє порожнеча — місце, де раніше літали вони. Тепер воно порожнє, як вирване серце...
— Вище! — кричить Ескар, і голос врізається у вітер. — Нижче гроза й демонічний дозор.
Безіменний тяжко тягне в холодний шар. Повітря розріджене, як гірський біль. Крила мого звіра тремтять на поривах, у хмарах спалахує блискавка. Вона німа і далека, але кожен спалах ріже темряву на леза.
— Клас! — горлає Фірі, — саме такого “прогулянкового” рейсу мені й бракувало!
— Тримайся і не теревень, — кидає Саргара. — Я чую, як у вас ремені співають.
Співають? Не відразу розумію, що Кіготь мала на увазі. Інколи вона дуже дивно висловлюється. Фірі, схоже, теж не до кінця розуміє:
— Це в тебе співають, — огризається він, але сміх обривається. — Ей… у мене… у мене справді співають!
Шторм доганяє нас у спину. Вітер б’є, як палицею, дощ шиє шкіру голками. Дракони згинають крила, вперто ріжуть шквали. І рівно в ту мить, коли думаю: ну все, ми звикли, — у Фірі голосно тріщить пряжка.
— РЕМІНЬ! — верещить він.
Сідельний ремінь лускає, як струна. Сідло зриває вбік, дракон рвано просідає, Вілланія і Фірі чіпляються за гребені голими руками, але сідло тягне їх ременями за собою.
— ВИЛАЗЬТЕ НА ШИЮ! — гарчить Ескар. — Не смикайтесь!
Ескар спрямовує свого дракона вбік, щоб бути на підхваті, але вітер заважає, а дощ ллє просто в очі. Фірі чіпляється ліктем, водночас намагаючись перерізати ремені, Вілланія видирається назад колінами, обличчя бліде до синяви. Дракон Фірі, слава Лів, не зрізається, а вирівнює траєкторію, але їх усе одно теліпає, як ганчірки на вітрі.
— Ескар! — кричу. — Вони не дотягнуть!
Капітан остаточно розвертається. Його дракон урублюється в потік, перерізає нам курс, пірнає під Фірі.
— Валькір, тримай стрій! — кидає він мені і в наступну секунду опиняється поруч із Вілланією так близько, що я чую клацання його карабіна. — Відьмо, до мене!
Ескар допомагає з рештками ременів, що тягнули їх униз. Сідло Фірі повністю зривається зі спини звіра й відлітає в чорне грозове нікуди. Фірі притискається до мокрої шиї дракона, міцніше обхоплюючи його стегнами й стискаючи гребені. Трохи ковзає, але тримається.
Ескар тим часом хапає Вілланію за пояс однією рукою, другою за комір плаща, і перекидає до себе так плавно, ніби вона легка книга, а не жива людина.
— О так, за Фірі вже можете не перейматися! — саркастично огризається Фірі, утримуючись на шиї без сідла. — Я… я супер, я тримаюсь… я ох… — він ковтає, і все-таки втримується. Його дракон, молодець, притискає крила, щоб менше хитатися.
Ми перешиковуємося. Азарія прикриває їх дугою, Саргара — спину строю. Джар мовчить, як завжди, але тримає лінію твердо, як стіна. Райзер хмикає:
— Ха. Хтось обіцяв “легкий переліт без пригод”, так?
— Хто? Покажіть мені цього розумника, я скину його з дракона, — відгукується Азарія зухвало-грайливо.
— Закрий рота, Райзере, — фиркає Моргана. — Фреє, тримайся, в тебе сині губи.
— Все нормально, — кажу, не відчуваючи пальців. — Ми майже на місці.
І справді — шторм, ніби наситившись, відпускає нас. Небо прояснюється. Я подумки дякую богині Лів за те, що цього разу це була просто буря, а не ілюзорні птахи-потвори. Внизу суцільна чорна рівнина, потім зламана павутина ліній… і, нарешті, руїни.
Місто демонів зустрічає нас мовчанням. Тіні веж, як вигорілі кістки. Камінь чорний, засклений, місцями ніби оплавлений. Вітер тут свистить низько, як у порожніх горлах. На горизонті стримить вежа — та сама. Вузька, жива, мов скалка у шкірі світу.
— Сідаємо за хребтом, — неголосно наказує Ескар, хоча нас все одно ніхто не почує. — Без шуму й вогню.
Ми приземляємося в улоговині серед обвалів. Дракони ховаються під карнизами скель, опускають шиї, чути, як кожен гучно видихає. Я гладжу Безіменного по лусці. Він торкається носом моїх грудей. «Я — тут. Я — з тобою». Потім він теж іде вниз. Бідолаха, пригинається, сутулиться і не може до кінця вміститися в укритті, надто вже він великий.
— Розвідка, — коротко командує Ескар. — Фірі, Бренн, Райзер — змійкою до вежі. Точки спостереження: західний пройом, північний місток і тил біля заваленого колодязя. Звіт здаєте кожні п’ятнадцять хвилин, а знаки — як учили. Без геройства. Зрозуміло?
— Так, капітане, — буркоче Бренн.
— Особливо після польоту в бурю без сідла, то взагалі супер, — підморгує Фірі. — Мда, моїм рукам кінець.
— Та щоб тебе червоноельфи зжерли, ніженко, — огризається на Фірі Райзер і зникає першим.

Ми лишаємося чекати. Вілланія, елегантно сидячи навколішки, малює на темному піску мапу: руїни, вежа, ймовірні зали. Саргара мовчки гострить ніж, її обличчя, як крижана маска. Азарія жує травинку (звідки вона її взяла в цій пустелі, не питайте), але очі в неї гострі, як леза, а на вустах типова азаріївська усмішечка. Джар — просто її тінь. Стоїть неподалік, як грізний вовк-охоронець. Моргана сидить поруч зі мною, розтирає мої холодні долоні, щоб хоч трохи зігріти. Я не хотіла, але вона наполягла.
Удалині вежа дихає темрявою. В її вузьких маленьких вікнах інколи спалахує тьмяне світло, наче хтось проходить із факелом. Я прислухаюся. Нічого, крім лютого пустельного вітру. Але десь під тонким хрустом піску я майже чую інший звук — слабкий, рівний, як серце, що чуже і водночас найдорожче…
Руї…

Минає година. Друга. Третя. На світанку порожньо. Ми чекаємо загін Радрера, що вже мав би прибути. Нічого. Чотири години. Небо вже не сіре, а білісно-безлике, як вимите молоком. Над руїнами рояться маленькі пилові смерчі. Радрера немає.
— Він затримується, — спокійно каже Ескар, але за найтоншою зморшкою біля рота я розумію, що він теж злиться. І хвилюється. — Впевнений, на те є серйозні причини.
— У полонених їх не знайдеться, — шепоче Вілланія. Вона теж хвилюється за батька, але не тільки за нього. 
Пів години тому вона розповіла мені ще дещо, що вдалося вибити з розвідника. І ці новини стискають моє серце, як колючий дріт, змушуючи його кривавити.
Я підіймаюся. Кров б’є в скроні.
— Ми не можемо чекати, — кажу. — Розвідник сказав, їх от-от переведуть. Сьогодні, завтра — неважливо. Якщо ми впустимо цю вежу зараз, нам лишиться тільки попіл.
— План був інший, — холодно відповідає Ескар. — Ми розвідка, не рятівники. Порятунок — завдання Радрера. Я не поведу студентів на самогубство.
— Ми не діти, — відрізаю. — І це не штурм. Ми просто увійдемо, тихо. Знайдемо полонених, підтвердимо координати. Якщо пощастить — витягнемо бодай одного. Або бодай дізнаємося, де вони. Більше шансу не буде.
— Ти говориш серцем, — його голос рівний, але очі колються льодом. — А я маю думати головою. Я відповідаю за всіх, хто тут стоїть.
— А я відповідаю за нього, — виривається раніше, ніж встигаю себе зупинити. Моргана дивиться на мене, в її погляді суміш тривоги й підтримки. — Люцифер сказав… він згасає, Ескар. У мене немає розкоші чекати, — останні слова вириваються ледь шепотом.
— Люцифер тобі багато чого каже, — різко обриває Райзер, повертаючись з обходу. — Вежа порожня ззовні, але всередині — як вулик. Кілька постів, руни на входах. Тиловий хід, здається, не охороняється… надто ідеально, щоб бути правдою, — він знизує плечима.
— Саме так, — підхоплює Ескар. — Це чергова демонічна пастка. Ми чекаємо Радрера. Крапка.
— Чекали вже, — втручається Азарія. Спльовує травинку і стискає кулаки. — Понад чотири години сидимо в багні. І що, думаєш, якщо зачекаємо ще, він з’явиться з фанфарами? Ми тут скоро самі в камінь перетворимося.
— А що, як він узагалі не прилетить? — раптом подає тихий, серйозний голос Джар. Чорт, навіть його голос важкий, як він сам. — Що, як директор у біді, і ми чекаємо дарма? Фея має рацію, ми втрачаємо шанс.
— Я — за Фрею, — тихо каже Саргара. — Якщо швидко, якщо тихо. У нас є відьма, у нас кілька напівкровок, включно зі мною. Ми вже бували в таких пастках і виходили живими.
— Не всі, — глухо кидає Джар, але за голосом ясно: сперечатися не стане, адже щойно вже підтримав мене.
— А я — за Ескара, — кричить Бренн, виглядаючи з-за валуна. — Бо люблю жити, якщо що! І не порушувати військовий статут!
— Дякую за чесність, — усміхається Моргана, і погляд її чіпляється за мене. — Але я за Фрею. Тільки без геройства, гаразд? І якщо хоч щось піде не так — відходимо. Негайно.
— Вілланіє? — запитую.
Відьма довго мовчить. В її очах відбивається сіре небо і вежа, що ніби дихає тьмою.
— Ти все одно вже вирішила, — каже нарешті. — А я… я вже рятувала тебе одного разу. Врятую і вдруге. Я з тобою.
Я зустрічаю погляд Ескара. Він довго не говорить. В його очах утома, біль і ще дещо… те, що можна прийняти за страх помилитися, втратити.
— Це безумство, — вимовляє він тихо. — І ти знаєш, що я маю сказати «ні».
— Тоді скажи «прикриваю», — шепочу. — А відчитаєш потім. Обіцяю дати привід.
Пауза тягнеться, як тріщина в повітрі. Ескар стискає щелепу. Я бачу, як у ньому борються капітан і людина. І ще хтось — мій коханий.
— Гаразд, — видихає він нарешті. — Але ти йдеш поряд. Одне слово — «відхід» — і ти йдеш. Без суперечок.
— Слово родини Валькір, — киваю. Серце стукає десь у горлі.