Розділ 32

Академія гуде, мов вулик. Коли я вибігаю на двір, усі вже зібралися: студенти, вершники, лікарі, навіть Радрер стоїть на сходах, схрестивши руки. У повітрі пахне сажею, озоном і чимось зміїним. Безіменний нервово тупцює біля дальнього входу, наче теж відчуває, що десь поруч був бій. До мого звіра випадково наближається групка вершників — і з горла дракона виривається струмінь вогню. Налякані, вершники відступають геть. На щастя, всі цілі. Безіменний укотре нагадує, що стороннім до нього краще не наближатися.
— Що відбувається? — запитую в найближчого першокурсника.
— Саргара… — заїкається він, сяючи очима. — Саргара Зіра повернулася з розвідки! Вона впіймала демона! Справжнього розвідника!

І ось вона виходить. Холодна, як завжди. Темний плащ, вугляна підводка очей, волосся вибилося з хвоста, на щоці — свіжий поріз. За нею крокує її новий дракон, Арарат, чорнокоричневий, з візерунком, мов у змії. На мотузках за ним волочиться тіло — демона з обпаленими крилами. Бранець зв’язаний і непритомний. А трохи позаду на тачці тягнуть обвуглене те, що нещодавно було гігантською коброю. Мутант. Ще один.
Оплески. Справжні. Спершу несміливі, потім гулкі. Хтось свистить, хтось кричить «Оце так!» «Кіготь молодець!»
Кіготь. А це ж я вперше назвала її так, за гострий норов… Зараз уже не важливо. Тепер Саргара не та, ким була пів року тому — безвісти зникла бідолаха. Зараз вона нова героїня академії.

Саргара не усміхається. Просто йде вперед, здає демона бійцям Чорного Полум’я, киває Радреру. І той навіть схвально схиляє голову.
— Вона його справді впіймала? — шепоче за спиною Моргана, що раптом виникла звідкілясь.
— Схоже на те, — відповідаю, дивлячись, як напівкровка коротко віддає рапорт і повертається до натовпу.
— А ця тварюка з ним була?
До нас підходить Фірі з льодяником у роті, очі блищать.
— Ага. Мутант-змій. Арарат її задушив та спалив, — відповідає. Він уже про все в курсі. Звісно. Фірі спритний, як мишеня — він то тут, то там. Усе чує і про все знає.
Моргана присвистує.
— Непогано для тієї, що недавно ледь дихала після полону.
Я мовчу. У грудях щось йокає, і це не злість, ні. Щось на кшталт уколу. Гострого, тихого, але відчутного. Ми з Ескаром теж ловили розвідника. Майже не випалили частину лісу, ледь не померли обоє, б’ючись проти потужного мутанта без своїх драконів, а врешті розвідник утік. Ні слави, ні оплесків — лише шрами й тиша. І ось тепер Саргара — героїня дня. Всі шепочуть, захоплюються, дивляться на неї, наче вона сама дочка Лів — Жеста, володарка війн.
— Гей, не хмурся, — штовхає мене Моргана ліктем. — Ти не заздріш, так?
— Ні, — видихаю. — Просто… їй пощастило. Розвідник був слабший. І в неї був свій дракон поруч.
— Ага. У тебе теж був…
— Не в той момент. — Дивлюся на свої долоні. — Безіменний прийшов, коли ми вже вбили гібрида…
Моргана на секунду замовкає. Потім хмикає:
— Зате в тебе є капітан, який заради тебе ледь не помер. Тож, вважай, рахунки рівні.
Я не сміюся. У грудях щось стискається сильніше. Дивлюся на Саргару. Вона спокійна, не шукає погляду натовпу. Просто робить свою справу. І все ж довкола неї гуде овація, ніби повітря саме шепоче: героїня. Легенда.
— Змій був слабким, якщо тебе це втішить, — не виймаючи з рота льодяника, каже Фірі, і я ледь розумію його дикцію.
— Що? — перепитую.
Він закочує очі.
— Фірі, витягни вже все зайве з рота, а то звучиш, як червоний ельф, — фиркає Моргана.
— Червоний ельф? Це ще чому? — обурюється Фірі.
— Ти дурненький? Історію вчиш? У них була своя, нині вимерла мова, — пояснює Моргс.
— Ну а я до чого?
— Та до того, що з цією цяцькою в роті тебе теж не зрозуміти! — дратується вампіреса.
Фірі хихикає й викидає льодяник кудись у натовп. Я подумки молю Лів, щоб він не впав якійсь із студенток просто в коси…
— Так-от, про що я… — хмикає Фірі. — Змій був слабким. Хиляком, повільним. Арарат розмазав його однією лівою. А ви з Ескаром билися проти того потужного напів-лева-напів-щось-ще-там. Це різні рівні. Саргара класно б’ється, але зараз їй просто пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час, — знизує плечима Фірі.
Від цих слів на душі стає трохи тепліше.

***

Пил на тренувальній арені пахне димом, потом і польотом. Повітря ріже обличчя, коли Безіменний підіймається вгору. Ескар, що ширяє трохи вище на своєму дракону, кричить:
— Стрибок із хвоста! Без крил! Лише реакція! Як я показував!
— Прямо зараз?! — перекрикую вітер.
— А як ти інакше сядеш у бій? — його голос спокійний, ніби це не смертельний трюк, а просто розминка. — Вперед, Валькір!
Безіменний гарчить, закладаючи віраж. Хвіст січе повітря, я хапаюся — і стрибаю. На частку секунди — порожнеча. Небо, вогонь і дика тиша.
Потім — удар. Земля збиває подих. Долоню ріже біль, наче крізь кістку пройшов струм.
— О Лів… — видихаю, затискаючи руку.
Безіменний тривожно гарчить десь поруч. Ескар уже зіскакує.
— Все ціле?
— Майже, — крізь зуби. — Здається, зап’ястя.

Але першою до мене підбігає не він, а Вілланія. Вона тут, на підхопі, мов тільки й чекала цієї миті. Відьма в плащі, без каптура, з долонею, що вже світиться м’якою зеленою магією.
— Не рухайся, — коротко каже.
Тепле сяйво проникає під шкіру, крихка біль трохи відступає.
— Невеликий перелом, — шепоче вона. — Але якщо зараз накласти чари, до ранку забудеш.
Я киваю, не сперечаюся. Ескар хоче залишитися, але Вілланія каже, щоб не відволікався від тренування. Я киваю. 

Поки відьма працює, я мимоволі дивлюся, як інші — зокрема Саргара і Ліра — стрибають із драконів ідеально, точнісінько за підручником. Ліра приземляється м’яко, майже граційно. Натовп аплодує. Рею серед усіх не бачу — відтоді, як Дрей помер, вона не з’являється ні на заняттях, ні на зібраннях. Якось я прийшла до її кімнати, стукала, але у відповідь були лише тиша й замкнені двері. Ми всі даємо їй час упоратися зі скорботою, розуміючи, як це складно…
Вілланія обмотує мені руку тканиною.
— Я принесу знеболювальну настоянку, — каже тихо. — Нікуди не йди.
— А куди я з такою рукою піду? — криво усміхаюся.
— Ну, це ж рука, а не нога, — відповідає без усмішки.