Розділ 31

— Повтори, — каже Моргана, примружуючись, ніби перевіряє, чи не ослухалася. — Руї… східний дракон?
Я киваю.
— Не в прямому сенсі. Точніше… у самому прямому, якщо вірити давнім сувоям. Там, у Золотій Академії, була засекречена інформація про них. Про перших перевертнів.
Вона відкидається на подушку й цокає язиком.
— Ти зараз серйозно чи в тебе, як завжди, “після безсонної ночі все здається одкровенням Лів”?
— Моргано! — я притискаю долоні до грудей. — Я не жартую!

Ми сидимо на її ліжку в нашій кімнаті гуртожитку, крізь вікно зазирають сонячні промені. Десь у далині чути безтурботний гул студентів, рик і відлуння биття крил драконів.
— Послухай, — починаю, — у східних драконів була особлива кров. Вони могли приймати людську подобу, але при цьому залишалися драконами. У них не було зв’язків з іншими драконами, розумієш? Не як у вершників. Тому що зв’язок їм просто не був потрібен — вони й так частина цієї стихії.
Моргана мовчить. Потім хмикає.
— Гаразд. Припустимо. І до чого тут Руї?
Я нахиляюся ближче до неї.
— Він ніколи не міг укласти повний зв’язок. Ні з одним драконом!
— І що? Він міг просто бути… ну, тим самим несговорчивим типом, що не ладнає ні з людьми, ні з тваринами.
— Ні, — відрізаю. — Він умів ладнати. Ось у чому річ. Він не пов’язаний — але будь-який дракон підкорявся йому, ніби визнавав в ньому… щось своє.

Моргана завмирає, і я бачу, як в її очах спалахує інтерес. Вона все це пам’ятає, смутно пам’ятає, просто не готова прийняти таку правду про Руї.
— Гаразд. Далі.
— Далі — він зі східних земель. З того самого краю, де колись жили провідники, — додаю. — І це не просто збіг. Він сам мені про це розповідав, коли подарував ту книгу…
— Яку?
— Про східних драконів. Пам’ятаєш, той давній фоліант із потертою обкладинкою, де були малюнки із золотими крилами й спіралями рун?
— Та розвалюха, де ще сторінок бракувало?
— Так, — киваю. — Він привіз її зі свого краю. З дому. Це щось на зразок… його сімейної спадщини.

Моргана подається до мене вперед. Її яскраво-червоні передні пасма м’яко колишуться від протягу.
— Так, припустімо. Припустімо, що Руї — таємний перевертень-дракон. Що це означає? Що він напівкровка? Як ти, тільки навпаки?
Я морщусь.
— Ні. Не знаю. Але тепер усе складається. Його аура. Його чуття на драконів. Його спокій, коли всі інші втрачали контроль. І те, як він відчував небезпеку за секунду до того, як вона стається…
— І те, як він зникав на дні, коли “треба перезарядити сили”? — усміхається Моргана. — Може, літав собі ночами в справжньому вигляді? Ах, і це виходить, що моя найкраща подруга була закохана у справжнього дракона?

Але її усмішка швидко тьмяніє, коли ми обидві, як би між іншим, мовчки згадуємо, що його немає. Що він, можливо, убитий. А можливо, живий, але десь глибоко в ув’язненні. Моргана схиляється до того, що мертвий, а я — до протилежного.
— Усе це неправильно, — зітхає Моргана. — І неприродно.
— Неприродно? Що може бути більш неприродним, ніж те, що ми — дві напівкровки в Академії Бронзових Драконів, а мій колишній директор — соратник короля демонів?
— Ага, і що наш капітан нещодавно мало не помер від укусу гібрида, а тепер ти розповідаєш мені, що інший наш однокурсник, який мав би бути мертвим, але, судячи з твоїх снів, живий, — це міфічний перевертень, про існування яких ніхто не знав три тисячі років. Все просто ідеально логічно… — знизує плечима Моргана й ледь усміхається.

Я усміхаюся у відповідь. Потім згадую дещо: 
— І, Моргс, пробач… але це ще не все, — майже сором’язливо зізнаюся я.
— О Лів, що за тон? Що може бути ще сенсаційніше, ніж це зізнання про Руї? Ти знову закохалася не в того? Ой, богине, чи ти… ти вагітна?
Я кидаю в неї подушку в пориві люті.
— Як ти взагалі могла таке подумати?! Моргано!
Вона сміється.
— Вибач. Це все твій вираз обличчя. Наче ти бережеш якусь дуже незвичну таємницю.
— Таємниця й справді незвична… але вона жодним чином не пов’язана з вагітністю чи чимось подібним! — обурююся. — А з дещо іншим…

Я глибоко вдихаю, не знаючи, як налаштуватися. Видихаю. І розповідаю все — як було. Про ту ніч, коли прокралася до забороненої секції. Про ґрати з рунами, старі книги й одну, з назвою «Звід відьомських кар. Том III. Стримування вогню». Про те, як прочитала й усвідомила, що Люцифера колись стримували вісьмома печатями, накладеними сімома відьмами древніх домів. Про те, що кожна печать ламала частину його сили: голос, крила, ім’я, магію. І про те, що зняти їх можна лише кров’ю рівної сили...

Моргана слухає, не перебиваючи. Коли я закінчую, у кімнаті стоїть тиша — тільки за вікном шумлять дракони, і десь унизу хтось грає на лютні.
— Відьми… — нарешті каже вона. — Сім Древніх Домів. Ти впевнена, що це не просто легенда? Якщо чесно, звучить як казка.
— Ти те саме сказала про перевертнів, — фиркаю. — Але я сама бачила печаті. Справжні, на шиї Люцифера, у тому сні. Ті самі символи були в книзі. Один в один.
— І ти думаєш… — Моргана стискає подушку, ніби тримає в руках чиюсь таємницю. — Що відьми справді могли утримувати його? Короля демонів?
— Могли. — Я відчуваю, як по шкірі пробігає холод. — І, можливо, утримують досі. Або утримували, доки Флаймар не вирішив його звільнити. Не знаю. Все занадто заплутано!

Вона довго мовчить.
— Сім відьом, — повторює пошепки. — Кожна з древнього дому. Найсильніші з найсильніших… Але очевидно, що і вони, і їхні клани давно зникли, Фреє. Їхні імена навіть у архівних хроніках викреслені, інакше світ знав би…
— Не зникли. — Я стискаю пальці, згадуючи записи на полях: «знімається кров’ю роду співмірної сили». — Хтось із їхніх нащадків мав вижити. Може, відьми вже не володіють колишньою магією, але рід залишився.

Моргана зітхає, підіймається з ліжка, починає нервово ходити по кімнаті.
— Це виходить за межі всього, що ми знали. Ти розумієш, так? Якщо все, що ти прочитала, правда — означає, що відьми колись утримували самого Люцифера в полоні. І якщо хтось зняв із нього печаті, то цей хтось знає древню відьомську магію…
— Саме так. — Я дивлюся на неї. — Але найімовірніше, він давно мертвий. Це дуже стара історія.
— Або нова. Може, Флаймар скористався тією самою відьомською силою під час ритуалу напівкровок, коли нас використовували? — припускає Моргана.
— Якщо вірити професорці Лаваннi, Флаймар використав силу комети… Але ми не можемо знати напевно. Все це занадто заплутано. І мої сни… Поки вони лише додають хаосу, а не допомагають зрозуміти, — я розчаровано зітхаю й занурюю обличчя в коліна. Моргана підходить та лагідно гладить мене по волоссю.
— Ми ще все з’ясуємо. З усім розберемось. Я впевнена, що якщо все це правда, то воно пов’язане. Твої предки: Райні й Едґар, їхнє заборонене кохання, таємна дитина, Люцифер, сім Відьом Древніх Домів, Ключ Злагоди й Східні дракони… Все це приведе нас кудись.
Я підіймаю голову й ловлю світло усмішки Морґс. Як же мені, часом, бракує цієї її підтримки, цього простого оптимізму…
— Куди? — питаю без надії на конкретну відповідь.
— У світле майбутнє. І в нашу перемогу. Я впевнена, — усміхається напівкровка, і мені стає ще тепліше, ще світліше на душі. Наче все це справді промінь надії, а не прірва відчаю.