Розділ 30

ЧАСТИНА II

Минуло кілька тижнів. Здається, навіть повітря в Академії стало спокійнішим. Дерева на драконячих дворах не шелестять тривожно, патрулі повертаються вчасно, а не з порваними плащами та обличчями, перепачканими сажею. Ескар нарешті підвівся на ноги. Ходить, звісно, з усмішкою «все під контролем», але я бачу — іноді він усе ще трохи морщиться, коли повертається надто різко. Зате жару й небезпеки більше немає, і це головне.

Нових демонів-розвідників після тієї ночі так і не знайшли. Гібридів теж. Війна досі триває, але десь там, за горами. Ми живемо, ніби між вдихом і видихом. Мені давно не снилися віщі сни. Райні в моїй родовій пам’яті мовчить, а Люцифер не з’являється. Наче хтось зупинив час. Наче все, як раніше, коли я тільки прибула сюди. І, може, це навіть добре. Хоч трохи тиші після того вогню, крові й страху...

Я саме закриваю книгу з драконячої анатомії (все одно занадто складно розібратися в їхніх дихальних каналах, слово Лів), коли у двері стукають.
— Можна?
Вілланія. Стоїть у прорізі, як завжди, спокійна, зібрана, трохи насторожена. У руках папка й кілька аркушів, на обличчі натяк на ту саму «все знаю, але поки не скажу» усмішку.
— Пробач, ти зайнята? — запитує вона.
— Тільки роблю вигляд, — зітхаю й відкладаю книгу. — Що сталося?
— Не сталося. Скоріше, знайшлося.
— Що?
— Старі архіви. Із Золотої Академії.
Я кліпаю. Серце на мить завмирає.
— Зачекай… ті архіви? Які згоріли?
— Дещо вдалося врятувати. Їх довго сортували, вивчали, частину відновлювали вручну, — каже вона й робить запрошувальний жест. — Ходімо, ти нам потрібна. Там буде Доріан.

Ім’я «Доріан» змушує мене внутрішньо фиркнути. Як і в Мідній, тепер він працює в архівах — сухар, формаліст, вічне «пізно, бібліотека зачинена». Але якщо Вілланія кличе, значить, там і справді щось важливе…

Ми спускаємося в архівний коридор. Повітря тут пахне пилом і чорнилом. Вілланія несе лампу, а полум’я відбивається на дерев’яних стінках шаф. Доріан уже чекає нас біля центрального столу, схилившись над старим пергаментом.
— Валькір, — коротко киває він. — Добре, що ви тут. Є сувої, які неможливо розкрити без магії фей. Захист «від чужих».
— Так, я знаю такий тип печатки… — хмикаю. — Але найсекретніші сувої навряд чи піддадуться моїй магії. Там потрібно щось більше, ніж рука звичайної феї.
— І все ж, докладіть зусиль.

Доріан підсуває мені кілька сувоїв — на вигляд вони зовсім чисті, але це тому, що текст невидимий, доки не розкриєш його магією. Я прикладаю долоню до першого, зосереджуюся, випускаючи з руки трохи світла, і папір під ним нагрівається. Літери починають проявлятися.
Доріан пробігає очима текст.
— Схоже, це ще одна частина легенди про Ключ Злагоди…

Ключ Злагоди? Перебираю знання в голові, щоб зрозуміти, про що йдеться. Пригадую швидко: перша угода між небом і землею, а точніше — історія перших вершників. Тих, хто вперше осідлав драконів у часи, коли ці звірі ще вважалися неприручними.

Я торкаюся сувоя за сувоєм, намагаючись зняти печатки з кожного. Десь виходить, а десь моєї сили не вистачає — для розшифрування потрібен верховний фей. Ми втрьох вивчаємо тексти, перегортаємо один за одним. Багато з них стосуються давніх часів Ключа Злагоди, і тут знаходиться те, чого я раніше навіть уявити не могла.

— У легенді про Ключ Злагоди угода, насправді, відбулася не між двома, а між трьома сторонами, — заявляє Доріан, вивчаючи черговий сувій.
— Стій-но. В підручниках про це нічого не сказано. Хто був третім? — питаю.
Доріан із Вілланією серйозно й задумливо переглядаються. Видно, що текст став сюрпризом для нас усіх.
— Східні дракони, — заглядаючи в сувій, промовляє відьма.
— Але східні дракони завжди належали до загальної категорії драконів. Так, вони були розумніші, і їхня анатомія відрізняється, але… — починаю я.
— Тут написано, що їх називали провідниками, — сухо каже Доріан.
— Провідниками? — нічого не розумію.
— Провідниками між вершниками і драконами. Істотами, які могли набувати людської подоби й подоби дракона, — закінчує Вілланія.

Я підіймаю очі.
— Ти хочеш сказати… перевертні?
Не вірю! Ні, не вірю… Перевертні — це лише казки, їх ніколи не існувало насправді! Чи все ж…?

— У певному сенсі, так, — киває Доріан. — Але не звірі. Це були перші носії подвійної крові. Східні дракони. Саме вони допомогли створити Ключ Злагоди. Допомогли першим вершникам підкорити диких драконів. Це був союз трьох: вершники, перевертні й дракони.
— Тут сказано, що самі перевертні ніколи не могли утворити справжнього зв’язку з драконами через те, що самі ними частково були. Але вони могли з ними говорити — мовою думки. Іноді навіть сідлати їх. Але частіше перевертні дозволяли вершникам літати на них. 

Повітря ніби густішає. Дихання завмирає. Я ковтаю слину й відводжу погляд від сувоїв.
«Провідники… перевертні… кров між двох… не могли утворити зв’язку… але мали досконале взаєморозуміння…»
Занадто багато збігів.

— Фреє, — м’яко каже Вілланія. — Щось пригадала?
— Ні, — брешу без вагань. — Просто… холодно.
Я не готова сказати це вголос. Ні. Не зараз. Відьма дивиться трохи довше, ніж потрібно, наче відчуває брехню. Але киває.
— Тоді зігрійся. Ми скоро знайдемо те, чого бракує цій історії.

А я мовчки кладу долоню на пергамент і шепочу всередині:
«Руї… Це ти?»

Примітка від автора:
Друзі, дякую, що дочитали до цієї глави! Сміливо заявляю, що з цього моменту починається друга частина книги! Далі — ще більше відкриттів, подій і пригод! Якщо вам подобається ця історія, будь ласка, підтримайте мене вподобайкою, коментарем, підпискою або репостом. Кожен ваш знак уваги гріє мені душу й допомагає писати ще натхненніше та активніше. Дякую :)