Розділ 29

Заборонена секція — це не пафос, а ґрати з рунами й замок, який говорить сам за себе. На щастя, ключ, залишений мені Вілланією, працює як слід і відчиняє переді мною будь-які двері.
Йду всередину. Тут темніше, а повітря важче, ніж у головній секції бібліотеки. Назви на корінцях злі та чесні: «Кари Синіх Кардиналів», «Плеті», «Річкові кайдани», «Сім вузлів Бездоні». Я проводжу пальцем і завмираю біля «Звіт відьомських кар. Том III. Стримування вогню». Беру. Сторінки шершаві, а літери старі, але читабельні. Перегортаю, і серце починає бити гучніше. Малюнок: шия, ой так, дуже знайома, і довкола — кільця знаків, мов сітка. Явна схема «восьмиточкової печаті полону».
Читаю вголос пошепки, щоб не вислизало:
— «Печатка Пащі» забороняє повне розкриття крил і знижує подих вогню до іскор. «Печатка Кореня» прив’язує сутність до місця, щоб утеча послаблювала плоть. «Печатка Імені» змушує носія відгукуватися на чуже ім’я, позбавляючи сили власної присяги. «Печатка Тиші» ламає магічний поклик, щоб сторонні не чули його».
Припис на полях: «Застосовувалася до сутностей класу «Вищий», накладається Сімома Відьмами Древніх Домів. Знімається…» — тут текст пливе, чорнило блякне, але я виводжу: «…знімається тими ж, хто наклав. Або кров’ю роду співмірної сили».
Я заплющую очі. Вид зі сну виростає сам: надто людський облік, чорні печаті на шиї, прислужники навколішках перед ним. Люцифер. У кайданах зі слів. Не жартома, а всерйоз. Відьми тримали його, колись давно тримали… І Райні, мій предок, бачила цей полон і, вочевидь, те, як Люцифер намагався його подолати...
Пальці самі проводять по рисунках знаків. Зіставляю з тим, що запам’ятала. Співпадає. Кляте співпадіння. Мене знобить не від холоду, а від усвідомлення. Виходить, наші предки ходили краєм не меншим, ніж ми. Виходить…
— Знайшла те, що шукала? — шепоче десь глибше голос.
Я ледь не впускаю книгу. Серце робить кульбіт. Доріан? Страж? Демон? Прислухаюся. Тиша. Лише власне дихання і лампа, що тихо потріскує. Нерви, Валькір. Годі робити з тіні монстра.
Сідаю просто на підлогу, притуляюся спиною до стелажа й замовкаю. Дуже обережно складаю все, що знаю: Розвідник пішов. Демони роблять гібридів. Вони вже воскрешали дракона. У минулому Люцифер був скутий відьмами — печатями, що ламають крила, поклик і ім’я. Зараз Люцифер теж не до кінця матеріальний, не до кінця вийшов із іншого світу.
Якщо тоді він був заручником, хто тримав ключ? І хто тримає його зараз? Що це за Сім Відьом Древніх Домів? Чому я раніше про них не чула? О, Лів, чому так багато запитань і так мало відповідей?!
Переписую з книги кілька найкорисніших рядків, перемальовую руни. Захлопую том, ховаю під плащ аркуш із записами. Повертаю книгу на місце, зачиняю ґрати.
На виході, при повороті до сходів, м’яко зіштовхуюся з кимось плечем. Пахне пилом, чорнилом і свіжим вітром — бібліотечний протяг з домішкою драконячого двору.
— Обережніше, — сухо промовляє той новенький, Доріан, не підводячи очей від своїх паперів. — Ніч — поганий час для цікавості.
— Знаю, — відповідаю занадто спокійно. — Не можу заснути, не прочитавши чогось на ніч.
Він нарешті дивиться. Мить — занадто пильно. Наче бачить на моєму обличчі сліди брехні. Сліди тих самих рун. Чи мені здається. Доріан ледь киває й безшумно йде геть.
Я стою в коридорі, стискаючи під плащем таємний аркуш, і думаю про те, що світ став іншим за кілька ночей. Ми танцювали — і в лісі в нас уже ростуть чужі потвори, гібриди. Ми клялися «стояти разом» — і я бачу, як мої предки втрутилися в боротьбу з Люцифером. На боці Сімох Відьом? Я не знаю, куди все це веде. Але знаю, що в нас тепер є ще один шматок правди…
Перед сном не забуваю повернути ключ на місце та зазираю до лазарету. Дуже тихо, як миша. Ескар спить — здається, в нього знову був жар, судячи з компресу на чолі і блідості сильнішої за звичайну. Саме тому він не чує. Не відчуває мого стеження, як зазвичай. Не прокидається. Його дихання тихе й хрипке. Від нього наче віє жаром на всю кімнату. Я не наважуюся підійти, лише дивлюся, водночас і милуюся, і хвилююся. Серце б’ється швидше від виду краплин поту на шкірі, від вигляду темних злиплих пасем і зімкнених повік.
— Я розберуся, — шепочу ночі. — Обіцяю.
Десь далеко у відсіках драконячого двору відгукується дракон. Звук крізь вікна долинає ледве-ледве. Рик знайомий, ніби це Безіменний.
І мені вперше за багато днів здається, що наш вогонь — це не лише бій, а й світло, яке можна спрямувати туди, де тліє найчорніша тінь...