Розділ 28

Архіви пахнуть пилом і часом так сильно, що здається, ніби тут у кожного звуку є борода. Я сиджу в читальній залі, уткнувшись у карти й списки, і відчуваю, як дрімота «Райні», що повисла на віях, усе одно не відпускає. Відьомські руни на шиї Люцифера, випалені в шкіру. У жодній нашій книзі я такого не бачила. Ні в підручниках, ні в звітах…
Удень мені трапляються лише загальні речі: «Стримувальні печаті, клас II»; «Огородження нижчих сутностей»... Але ми говоримо про Короля Демонів, а не про бісів-прачок! Руки ниють, очі ріже. Світ хилиться, і вечір тягнеться до вікон. У цю мить я розумію: прості полиці мені не допоможуть.
Я підіймаю голову від стола. Очі вже злипаються від рядків, коли чую м’який звук кроків. Підбори. Чіткі, упевнені, неквапні. Не бібліотекарка.
Вілланія.
Вона проходить між полиць, у руках стос сувоїв і два важкі томи з закладками, на обкладинці золотим тисненням: «Тактична сумісність дракона і вершника. Том II».
На відьмі сьогодні проста сукня з сірої вовни, рукави закочені, волосся зібране в строгий пучок. Але все одно в ній є щось таке, що змушує повітря довкола ледь тремтіти. Якесь місячне сяйво і в її магії, і в її зовнішності.
— Ти теж тут засіла? — запитую.
— Я працюю, — сухо відповідає вона й ставить сувої на стіл. — Сортую новинки. Драконяча амуніція, бойова підготовка, алхімічна броня. Радрер доручив систематизувати, щоб студенти не плуталися.
— Ти тепер бібліотекарка? — не втримуюся від усмішки.
— Помічниця, — уточнює вона, але в голосі немає роздратування. — Академії зараз бракує рук. І тих, хто може читати старі заклинальні тексти без помилок.
Я встаю, підходжу ближче. Стіл Вілланії завалений пергаментом і акуратними, майже каліграфічними записами. Вона працює швидко, спокійно, з тим самим холодним зосередженням, якому багато хто заздрить.
— Можна? — киваю на стос.
— Звісно.
Ми сортуємо разом. Я подаю їй сувої, вона підписує бірки й розкладає все по різних стосах. За кілька хвилин між нами встановлюється рідкісна, тиха рівновага.
— Вілланіє, — починаю, коли тиша стає надто густою, — а як ти взагалі опинилася тут? Ну… в Академії Драконів. Ти ж… не вершниця.
Вона не відразу відповідає. Лише трохи довше, ніж зазвичай, тримає перо над папером.
— Мене відрахували, — промовляє нарешті. — З Академії Зоряних Відьом.
— За що?
Вона підіймає на мене погляд. Рівний, без емоцій, але в ньому щось є. Якась втома, може, чи пам’ять, що болить і досі…
— Неважливо, — тихо відтинає. — Просто… не зійшлися поглядами.
Я розумію, що в це краще не лізти. Хай це й стара рана, для Вілланії вона все ще кривавить.
— І після цього ти перейшла сюди?
— Не відразу, — вона кладе перо, випрямляється. — Спершу домашнє навчання. Потім… я все частіше приходила до батька. Допомагала з документацією, перекладами, зіллям. Поступово це траплялося все частіше. І в якийсь момент я залишилася.
Вона дивиться на ряди книг, наче крізь них бачить увесь шлях — довгий, важкий, але вже свій.
— Академія стала… моїм новим домом, — каже тихо. — Навіть якщо не за правом народження. Я тут не вчуся. У мене немає і ніколи не буде дракона. Я тут радше працюю… А тепер от допомагаю «Чорному Полум’ю» — і цього достатньо, щоб почуватися частиною чогось важливого.
Я мовчки киваю. Дивовижно, як ми всі — такі різні — тримаємося за це місце, немов воно останній притулок перед бурею. Я — напівкровка феї й вершниці, Моргс — кров вершниці й вампіра, і Вілланія — чистокровна відьма.
Я довго мовчу, розглядаючи нерівний край аркуша, і нарешті наважуюся:
— Вілланіє… можна розповісти дещо дивне?
— Після всього, що я бачила в цій Академії, будь-яка дивина — мій хліб, — відповідає вона й приглушено посміхається.
Я посміхаюся, але все ж кажу серйозно:
— Мені снилося… ні, не просто снилося. Ніби видіння. Наче я — не я, а спостерігаю чужими очима. — Слова даються важко. — Там був Люцифер. У печері, зі своїми… прислужниками. Феї, демони, відьма, ельф. Усі його боготворили. Але не це дивно. А те, що в нього на шиї були відьомські руни. Випалені, як тавро в коней. Такі, яких я раніше не стрічала… Але ти відьма, ти в цьому тямиш більше.
Вілланія завмирає, перо застигає між пальцями.
— Руни? — тихо перепитує.
— Так, — я швидко беру аркуш, малюю. Спогад живий, наче обпікає, і рухи виходять точні. Три лінії, сплетені в один символ, і під ними ще дві, перехрещені, мов сліди кігтів. І ще одні, звивистіші, закрученіші. Чорнило блищить.
— Ось. Приблизно такі.
Вілланія повільно нахиляється ближче. Лоб морщиться.
— Не схоже ні на один із рунних типів, що я знаю, — каже нарешті. — А я знаю більшість. Північні, східні, західні, південні. Давні. Навіть у чорних відьом таких не було…
Вона мружиться, наче хоче побачити в малюнку більше, ніж там є.
— Хоча… дещо знайоме.
Я підіймаю брову.
— Що?
— Бачила щось подібне, — повільно промовляє вона, — у забороненому розділі архіву. Там, де зберігаються реліквії та матеріали часів Останньої Древньої Війни.
Я ледь не впускаю перо.
— Зачекай, що? Ти залазила в заборонену секцію архіву?!
Вілланія усміхається краєм губ, спокійно, без тіні каяття, й прикладає палець до моїх губ.
— Шшш. Тихіше. Так, Фреє. Я там була. Іноді, якщо хочеш дізнатися правду, доводиться йти туди, куди не пускають. — Знизує плечима. — Не вперше.
— І Радрер не помітив? — мружуся з підозрою.
— Радрер помічає все, — спокійно відповідає вона. — Просто робить вигляд, що не помічає, якщо результат вартий ризику…
Я приголомшено дивлюся на неї. Потім наважуюся.
— І ти… допоможеш мені туди потрапити?
Вона киває.
— Сьогодні вночі. Але так просто туди не пробратися. Двері замкнені на окремий ключ, його тримають лише Радрер і Архіваріус. Архіваріус на лікарняному. Тож… — вона робить багатозначну паузу, — ключ зараз у кабінеті Радрера.
— Ах, і ми його…
— Вкрадемо? — Вілланія хмикає. — Позичимо. Не вперше.
Я кліпаю очима.
— Ти свята божевільна.
— Я відьма, — спокійно відповідає вона, ніби це все пояснює. — І відьми не чекають дозволу, коли треба докопатися до суті.
Знадвору вже темніє. У вікно лягає фіалкове світло, між полицями плаває пил. Вілланія акуратно витирає руки й підіймається.
— До півночі все буде готово. Ключі сховаю в підсобці, у сховку за бочками з піском. Забереш їх, щойно остаточно стемніє. До світанку повернеш на місце. Ніхто не дізнається.
— А Радрер? — шепочу. — Останніми днями він завжди на нічних обходах. Якщо він зайде до кабінету й помітить…
— Не помітить, — упевнено відповідає Вілланія. — Я його відволіку. Буду поруч із ним так довго, наскільки це можливо. Але все ж тобі краще поквапитися. До світанку — крайній термін.
Я дивлюся на неї, як на легенду. Вона навіть не виглядає наляканою, ніби все це для неї буденна робота. Цікаво, чи за це її відрахували з Академії Зоряних Відьом? За те, що вона, не боячись, заради справи здатна переступити будь-які правила? Вголос питання, звісно, не ставлю, але тримаю його в голові.
— Дякую, — видихаю. — Я тобі зобов’язана.
Вілланія хитає головою.
— Не мені. Історії. Якщо в цих рунах приховано істину… Її варто докопати до кінця.
І, забравши свої сувої, вона зникає між рядами. Я лишаюся з аркушем у руках і тими самими рунами, що світяться в голові, мов опік.
Сьогодні вночі я вирушу за відповідями.