Розділ 27

Прокидаюся ривком, наче хтось вирвав мене з крижаної темної ополонки. Мить не розумію, де я: стеля кам’яна, вузьке вікно, шурхоти коридору. Академія. Гуртожиток. Моя кімната. Спляча сусідка. У роті присмак диму, у скронях стукає сон. Не можу сказати, що він мій, адже там у головній ролі знову була Райні. Підземні ходи, пара, поклони перед демоном і відьомські руни на його шиї. Я лежу й слухаю, як серце б’ється надто швидко, ніби намагається наздогнати ніч...
А в голові одне ім’я.
Ескар.
Слово стукає в скронях, як тривожний дзвін. Воно не думка, а поклик. Не ім’я, а якір, що тягне мене зі сну, з болю, із решток ночі. Я сідаю. Повітря холодне, вогке, і все одно здається надто важким. На мить серце збивається, наче знає, що я маю бігти, а тіло ще не встигло згадати, як і куди.
Тягнуся до чобіт, але пальці тремтять. Не від холоду, а від страху. Дурного, тваринного страху, що, можливо, я не встигла. Що, можливо, його вже немає.
Не думай так, Фрея. Не смій.
Але Дрей… А Руї… Доля вічно відбирає в мене всіх, хто такий дорогий!
Пальці судомно затягують ремені, шнурівка плутається, і я злюся на себе за те, що не можу влучити в петлю. Все ломить: кожну кістку, кожну жилку. Магія випалила мене зсередини, але біль зараз — це дурниця. Головне, щоб він дихав.
Легке тремтіння в руках віддається струмом після вчорашнього світла. Серце й досі пам’ятає, як я кричала його ім’я в болотній темряві, як кров тягнулася по його боці, як Безіменний рвав повітря, аби нас витягнути. І тепер ця пам’ять стоїть клубком у горлі…
Я підходжу до дзеркала, умиваюся просто з миски. Холодна вода обпікає, але я не відчуваю. На губі засохла кров, змахую її пальцем. Погляд у віддзеркаленні злий і живий. Упертий. Я не дозволю цьому поглядові стати порожнім.
Заплітаю волосся в вузол — швидко, недбало, щоб не заважало, — і хапаю плащ. Кожен рух відгукується болем, та я наче не з плоті зараз, а з волі. Думати ніколи. Навіть мій пульс зараз рваний. Байдуже.
Я видихаю і майже не чую свого голосу, коли шепочу:
— Тільки б він...
І вже не йду, а кваплюся. Майже біжу. Крізь коридори, у напівтемних арках пахне ліками й пилом, вітер з вікон чіпляється за край плаща. Чоботи гулко відбивають кроки по каменю, і кожен крок — це молитва.
Дихай, Ескар. Дихай, чуєш? Я йду.
Лазарет пахне чистотою і травами. Стегані штори, тихі кроки лікарів, рідкісне «ай» від сусіднього ліжка. Я впізнаю цю залу й із заплющеними очима, адже останнім часом ми сюди ходили частіше, ніж на танці. Біля третього вікна — він. Напівсидить, перебинтовані плече й бік, обличчя бліде, але не мертвецьке. Живий. Дихає. І в очах звична, безсоромна сталь і зухвалість. Я майже непомітно видихаю з полегшенням, у грудях зникає титановий камінь.
— Розчарую, — промовляє він, не даючи мені й кроку ступити. — Я вижив.
— Ти вмієш псувати настрій, капітане, — жартую, підходжу ближче. — Як бік?
— Загоїться, — кутик губ сіпається. — Док сказав: житиму. Бігати буду вже за кілька днів, а горлати накази — хоч зараз.
— Горлати будеш потім, побережи голос, поки дотримуєшся постільного режиму, — бурчу, але десь під ребрами все одно розпускається тепло.
— Ненавиджу, коли ти командуєш, — звична репліка, та голос вершника м’якший.
— Ти сама як? Виглядаєш блідішою, ніж зазвичай.
Я закочую очі від «компліменту», але розумію, до чого він. Мій сон і вчорашня битва відбиваються на моєму вигляді. До того ж, я так квапилася до Ескара, що ледь привела себе до ладу.
— У повному порядку, — відповідаю сухо.
Ми мовчимо секунду. У цій тиші все, чого я вчора боялася: мертва тяжкість на моєму плечі, гаряча кров, крихкий хрускіт сталі у мутанта в зубах. І те, як зуби чудовиська впилися в людську плоть…
— Дякую, — каже Ескар просто. Без бронзи в голосі, без поз. — За світло. За те, що витягла.
— Подякуй моєму дракону. До того ж… Ти б зробив те саме, — відповідаю і, не думаючи, торкаюся пальцями його скроні. Лоб теплий, але це не гарячка.
— Звісно. Обов’язково передам при зустрічі Безіменному, — хмикає Ескар. — А тепер слухай новини.
Я дивуюся: він, лежачи тут, уже обізнаний?

Так і є: розвідника не знайшли — пішов, гад, своїми стежками. Сліди ведуть у трясовину, потім обриваються. Але в нас натомість те, чого не було: підтвердження. Демони штампують гібридів, звірюк не з книги природи, а з їхніх магічних лабораторій. Міцніші, товстіші, зуби як прес. І це ж поряд із тим, що вони вміють виривати мертвих із землі! Варзо — я не забуваю, як поворухнулися його очі на полі бою, як ми всі зрозуміли, що померле не завжди лишається мертвим…
— Радреру передали? — питаю майже розгублено.
— Вже. «Чорне Полум’я» теж знає. Піднімуть патрулі. Ліс перестане бути «місцем для прогулянок після балу». Хоча це й так давно всі зрозуміли, — криво всміхається Ескар.
— До речі, — раптом додає він. — А ти засвоїла нашу вчорашню розмову? «Не вв’язуватися одній посеред глядачів, яким потрібен спектакль».
— Припини, — у мене смикається брова. — Якби я не вв’язалася, у нас було б два трупи на палубі, поки ти дістався. До слова… Що там з Ерзою і Критом?
Ескар насуплюється, на мить опускає погляд, ніби не хоче це обговорювати, але все ж відповідає:
— Радрер у люті. Такій, що без крику, але після якої стіни самі починають тріщати. Він не обмежився «бесідою». Крита офіційно відсторонили від занять, вильотів і тренувань на три тижні. Обмежили доступ до дракона. Крит тепер під наглядом у Доріана.
— А Ерза? — питаю.
Він дивиться на мене, очі сталеві:
— Виключена. І не просто так. Напад на бійця Полум’я під час виконання прирівняний до воєнного злочину. Далі з нею розбиратимуться інші інстанції.
Я здивовано кліпаю.
— Вона запальна, але навряд чи була заодно з демонами…
Ескар повільно хитає головою.
— Запальність на війні неприпустима. Йти проти своїх у такі дні… Вона намагалася вбити і тебе, і Крита. Щоб там не було, це не можна пробачити. Радрер сказав, що їй пощастило, що її відраховують, а не відправляють на шибеницю за дезертирство.
Я навіть не сумніваюся, що директор не жартував.
— Загалом, вони обидва живі. І, сподіваюся, порозумнішають. Хоча на таке диво я не розраховую... Ах так, Фрея, і знай, що я не хочу знову бачити, як у тебе летить спис.
— А я не хочу знову бачити, як тебе кусають за бік, — парирую. І це, здається, закриває тему. Він ледь-ледь усміхається, як уміє — очима.
— Як Безіменний нас знайшов? — питає, і ми поки забуваємо про бійку з агатницею.
— Зв’язок. Я спалила того звіра, і… схоже, він це відчув. Прилетів, як на поклик. Розумніший за нас двох разом, якщо чесно, — у мене перехоплює горло, коли згадую, як він підставив крило, як допоміг, як урятував. — Ескар… ти справді в порядку?
— Буду. Якщо ти перестанеш дивитися так, ніби я вже помер, — він бере мене за зап’ястя. Короткий дотиск, який без слів каже: «я тут».
— Гаразд, — видихаю. — Тоді я на годину зникну. Потім повернуся. Принесу тобі щось їдке з кухні. Щоб життя здавалося гострішим.
— Принеси краще мої записи з кімнати, — киває він на тумбочку. — Там ключ. Треба описати тварюку. Поки все не вивітрилося.
— Уже вивітрилося, — бурчу. — До такого кошмару слів не дібрати…
Ми перекидаємося ще парою колкостей; він удає з себе нахабного й бадьорого, а я роблю вигляд, що вірю. На виході з лазарету мене наздоганяє лікар: «Загрозу життю знято. Але обережно». Я киваю: "обережність" у всіх нас друге ім’я. Гаразд, третє...