Розділ 26

Лід дихає з-під землі. Не зимовий, а чаклунський. Камінь під ногами вологий, як язик ящера. Я йду вузьким ходом, долонею торкаюся стіни — пальці тонші, ніж мої, золота пилюка світиться на шкірі, як ледве вловимий іній. Я знову не Фрея. Я — Райні. Усвідомлення спрацьовує одразу: Це сон. Видіння.
Чоловік іде попереду. Фей із обличчям, яке я впізнала б у будь-якому світлі, — з роду світлоликих, із рідкісними прожилками на скронях, що проступають, коли бреше. Він мене не помічає. Його кроки обережні, але надто впевнені для того, хто просто блукає. Він знає дорогу.
Я йду слідом, у тіні. Повітря густе, підземне, просякнуте запахом сірки й гарячої вологи. У глибині чути глухий ритм, ніби серце землі б’ється нерівно, але з силою. Камені під ногами тремтять.
Невдовзі тунель розширюється. Стеля йде вгору, стіни стають іще вологішими, а в повітрі підіймається пара. Підземні гарячі джерела десь зовсім поруч. Я опускаю долоню, вдихаю тепло, і магія покірно відгукується. Туман довкола густішає, змикаючись м’яким пологом. Пара лягає на плечі, мов покривало. Я зливаю себе з нею — зникаю.
Кроки фея стають гучнішими. Попереду тьмяне живе світло. Я обережно виглядаю з-за скелі.
Нова зала печери відкривається раптово. Простора, з нерівним склепінням, з якого крапає. Камені блищать, як натерта кістка, а в центрі — коло з чорних плит. Повітря тремтить, немов у ньому живе жар.
Я тут не одна.
Чоловіків — п’ятеро, жінок — двоє. Різні обличчя, різні дихання. Я бачу їх чітко, хоч і крізь пару: в одного за спиною розгорнуті чорні крила з прожилками, мов випалені сонцем; інший блідий, із витягнутими вухами, шкіра в нього сріблиться, як лід. Відьма — суха, зморщена, з темною вуаллю. І серед них — мій фей. Він стоїть найближче до центру й першим стає навколішки.
Я відчуваю, як серце б’ється в горлі.
І тоді він з’являється.
Повітря саме відступає, і пара довкола чорніє. Тінь виростає з нічого, стає тілом. Не одразу бачу, хто цей чоловік, але від нього віє величчю. Коли він розгортає великі шкірясті чорні крила, світ завмирає. Волосся густе й темне, блищить, як мокрий обсидіан.

Райні не знає, хто це, але моя свідомість — Фреї — вже знає. Люцифер. Це він. Без сяйливих тріщин у тілі, без могутності й аури короля пекла, але це точно Люцифер. Я помічаю дивні відьомські руни, випалені просто на шкірі його шиї. Що це означає?
Він робить крок, і пара довкола тремтить. Фей, демони, відьма, ельф — усі схиляють голови. Дехто стає навколішки.
— Пане, — лунає голос мого фея-поводиря, і я ледь не ахкаю від того, як чужо це звучить. — Ми готові.
Я притискаюся до каменя сильніше, намагаючись дихати тихіше. Рука рефлекторно лягає на живіт. Він відгукується теплом, ніби відчуває небезпеку разом зі мною.
Ніхто мене не бачить. Ніхто не повинен.
Але в ту мить, коли Люцифер підіймає голову, я ловлю себе на думці, що його погляд ковзає туманом, наче він точно знає, що тут є подих, який йому не належить.
І я, але не я, радше Райні, — гостро відчуваю, що пара навколо мене більше не захист, а квола завіса, яка ось-ось розірветься…