Розділ 25

Біле світло виривається з мене, мов видих, який я стримувала надто довго. Не спалах — потік. Він б’є гібриду просто в очі. Тварюка завиває так, що під ногами тремтить земля. Гібрид відсахується, а моє світло стає лише густішим, гарячішим. Чудовисько смикає пащею й відпускає вершника. Ескар падає набік, хрипить, долоня на розірваному поясі, кров ллється гарячою смугою. Я не бачу його цілком — світ залитий моїм же світлом. Я йду вперед, наче по воді, крок за кроком, тисну світлом, доки тварюка скиглить і тулиться до кипарисів. П’ятиться, сліпа й зла. Намагається прикритися крилом, але біле, живе полум’я розповзається перами, як ртуть, і сяє ще яскравіше.
Туман відступає, мов від вогню. Гібрид рветься вбік — і в цю мить біле вже спалахує вогнем. Я ніколи не знала, що можу так! Полум’я, справжнє полум’я! Пір’я, луска, темні гребені — все разом спалахує. Розноситься запах паленої смоли й шерсті. Крик чудовиська, а потім тиша, різка, як удар.
Світло згортається. Мене хитає. Ніс пече, і щось тепле капає на губи. Кров. Я шморгаю, навіть не витираючи. Ніколи. Мені треба до нього.
— Ескар! — я падаю навколішки поруч. — Дивися на мене. Дивися!
Його обличчя біле, як попіл, дихання уривчасте. Бік просочений кров’ю, ремінь розрізаний зубами. Я розриваю тканину подолу сукні, рву на смуги, але цього замало. Закликаю свою силу — і зелень чує мене. Ліана, товста, мов ремінь, вигинається з моху; я обмотую нею його талію вище рани, затягую. Ескар шипить, хапає мене за зап’ястя.
— Фрея… — видавлює.
— Мовчи, — відповідаю його ж словами. Голос зривається, але мені байдуже. Я затягую сильніше, доки кров не переходить зі струменя в важкі повільні краплі. — Ти житимеш. Нам треба в лазарет. Зараз.
— Ненавиджу, коли ти… командуєш, — бурмоче він з іронією. Губи тремтять, на чолі піт.
Пальці ковзають, кров гаряча, липка. У скронях гупає. У горлі — залізо.
— Дихай, — шепочу рефлекторно. — Разом зі мною. Вдих. Видих. Так, так.
— Розвідник, — раптом згадує він і намагається підвестися. — Він…
— Нікуди він не дінеться… — починаю, озираюсь. Ліс порожній. Там, де я прив’язала його ліанами, — лише темна вм’ятина в моху й дві обірвані петлі, обвуглені від мого світла. І тонкий, майже невидимий у тумані слід, що веде вглиб. — Зник, — видихаю. У мені, окрім страху за Ескара, спалахує ще одна іскра — злість. Болотний демон, ця сволота встигла!
— Потім, — глухо каже вершник. — Спочатку повернемося до академії.
— Повернемося, — погоджуюся. Я перехоплюю ліану, фіксую вузол. Пальці погано слухаються. В очах усе пливе. Магія світла висмоктала з мене надто багато. — Підіймайся. На мене.
— Я важчий за тебе вдвічі, — Ескар намагається всміхнутися, виходить боляче. — Фрея, це… погана ідея.
— Найкраща з усіх, що в нас є, — відрізаю. — Вставай, капітане.
Він стає на коліно. Я підлізаю під його руку, беру за зап’ястя, відчуваю, як м’язи смикаються від болю. Ми підіймаємося разом. Світ хитається. Я його опора. Хоч якась. Він втягує повітря крізь зуби, але не кричить, не стогне. Ескар, як завжди, гордий і впертий. Для мене це погано: якщо він так міцно мовчить — значить, все зовсім хріново.
Ми робимо три кроки. Чотири. На п’ятому я провалююся в калюжу по щиколотку — сукня вже мокра й важка, туфлі потонули в багнюці. Мені байдуже. Я тягну. Він надто важкий на плечі, і в голові дзвенить, як після дзвону. Ще крок. Ще.
— Залиш… мене, — звучить тихо, майже спокійно. — Повернешся з загоном.
— Заткнись, — кажу твердо й майже лагідно. — Ніхто тут не залишиться. Ми повернемося до Академії разом.
— Уперта, — шепоче він. — Як дракон.
— Як мій дракон, — відповідаю й у цю мить чіпляюся за корінь, ледь не падаю. — Щоб тебе, Лів…
Коліна тремтять. У грудях порожнеча від витраченої магії, як після найдовшого забігу в житті. Я знову перехоплюю його руку, притискаю його до себе. Ескар зараз не капітан. Він просто людина, яка втрачає кров, а я єдина, хто тут уміє затягувати вузли.
Десь далеко — зал, музика, тепле світло. Тут — вологий туман, сморід спаленої луски й наша важка, в’язка тиша, просякнута кров’ю. Демонічний сміх з-під дерев давно щез, але відчуття чужого погляду, мов голка під нігтем, не минає. Треба забиратися звідси. Швидше. Зараз.
Ми робимо ще два кроки. Світ темніє по краях. Мене хитає.
— Фрея, — каже Ескар, і в цьому моє ім’я — і попередження, і прохання. — Ти падаєш.
— Доволочуся, — шепочу, але ноги вже не справляються.
Я справді падаю.
І тоді над лісом раптом котиться звук. Він низький, як гроза, і до болю знайомий. Повітря пахне жаром і небом. Тіні під кипарисами оживають, і в наступну секунду на вузькій прогалині матеріалізується величезна темрява з полум’яними очима.
Безіменний.
Він виникає так, наче ламає ніч ізсередини. Крила розкриті, луска п’є навіть це ненаситне світло боліт. Горло гарчить коротко, мов запитання. І я розумію, що по моїх щоках уже тече чи то кров, чи то дощ, чи то сльози.
— Як ти… знайшов… — я не закінчую. Він знає. Він завжди знав, де я. Зв’язок смикнув його, як струну, коли я випалила чудовисько.
Безіменний опускається ще нижче, підставляє плече й крило. Мудра, велика тварюка. Ні, не «тварюка», а мій соратник. Я шепочу йому в луску: «Хороший. Молодець…» — і він відповідає легким, вібруючим риком.
— Тримайся за мене, — кажу Ескару. — Зараз на нього. На «три». Раз. Два…
Ми деремося вгору, мов у кошмарі на безкінечні сходи. Безіменний допомагає крилом, підштовхує нас знизу. Я підтягую Ескара за пояс, він намагається сам, хоч і скрегоче зубами. Ми валимося на спину дракона. Безіменний терпить, дихає гаряче, як піч.
Доводиться знову викликати ліани, щоб зафіксувати Ескара до спини, бо в цьому напівпритомному стані я просто його не втримаю. Він відштовхує мою руку.
— Я сам, — хрипить. Гордий ідіот. Улюблений ідіот.
— Мовчи й живи, — відповідаю, і пальці, і магія слухаються гірше, ніж зазвичай, але вузол усе одно лягає міцно.
Сама хапаюся за драконячий гребінь.
Край прогалини спалахує вогненним відблиском там, де догорів гібрид. У його світлому попелі тінь — надто людська, щоб бути звіриною. Розвідник? Чи мені здається? Я кліпаю. Тіні вже нема. Очі ріже.
— Феррас'ши, — шепочу. — Ррак'шіан!
Безіменний рветься в повітря. Вітер б’є в обличчя вологою, туман розрізається на стрічки. Серце підіймається до горла. Внизу кипариси стають тонкими штрихами, а болото чорнильною плямою. Кров просочується крізь тканину, гаряча. Руки тремтять. Ніс знову тече — краплі, мов червоні цятки на лусці Безіменного. Але ми летимо. Ми рвемося геть від цієї чорної води й чужих очей. Ми живі.
Під нами в тумані щось ворушиться — наче мікроспалах магії. Я не знаю, здалося мені чи ні. Не знаю, чи пішов розвідник. Не знаю, чи встигнемо ми. Знаю тільки одне: я тримаю його. І триматиму, поки стане рук.
Безіменний набирає висоту, і вітер нарешті вибиває зайві думки. Я дихаю в такт дракону, притискаюся міцніше, рахую удари серця Ескара під своїми пальцями — один, другий, третій.
— Не смій, — шепочу йому у волосся. — Не смій мене кидати.
Він ворушить пальцями на знак, що живий.
І ми зникаємо в темряві над кипарисами, уносячи із собою кров, вогонь і клятву, яку я не встигла вимовити вголос.