Розділ 24

…і я не чекаю, поки туман оголосить своє ім’я. Замість цього використовую природну магію фей, тихо взиваю з-під землі їх: коріння під пальцями ворушиться. З твані й моху, з-під кори й каменю виповзають живі ліани — тонкі, але вперті, як жили. Вони вистрілюють із темряви, хльостко, немов змії, і обвивають чиюсь ногу. Лунає задушене лайливе слово.
Із мороку виривається обличчя, надто красиве для лісу. Чітка лінія вилиць, шкіра бліда, як молоко, короткі чорні роги, наче відлиті з обсидіану; за плечима складені, як ножі, крила. Очі світяться тихим гарячим янтарем.
— Демон, — шепочу.
— Розвідник, — уточнює Ескар. Голос холодний, як сталь. — Люцифер шле нюхачів. Беремо живим.
— Як ви вчасно, — усміхається демон і раптом одним різким рухом ріже мої ліани вигнутим клинком. Сталь дзвенить, зелені нитки безживно валяться.
А розвідник уже в бойовій стійці.
Я відступаю на крок, збираючи нову хвилю коріння, а Ескар виходить уперед. Його стійка бездоганна: плече вперед, корпус боком, і меч лягає в долоню, як продовження руки.
— Хочеш живцем — візьми, — хижо шипить демон.
— Залюбки, — відгукується Ескар.
Розвідник розпахує крила — темний сплеск у тумані — і кидається першим.
Метал зустрічає метал.
Удар. Поворот кисті. Іскри прошивають ніч. Розвідник кидається швидко, як кобра: короткими, точними ударами, щоразу прагнучи до м’яких місць — шия, підпахва, коліно. Ескар відводить і блокує. Він веде дуель так, як веде загін: ощадно і без метушні. Приклад ідеальної дистанції. Раз — ухиляється, два — зриває темп, три — зустрічає ребром. Руки в мене сверблять від бажання втрутитися, але я знаю, що зараз найкращий подарунок — не заважати.
— У нього перевага у висоті, — кричу вершнику, не втримавшись.
— Замовкни й дивись, — відрізає Ескар.
«Грубіян!» — спалахує в голові. «Це бій. Не місце для етикету», — заперечує інший голос думок.
Я хвилююся за Ескара й інстинктивно тягну пальці до ключиць. Відбиваю пульс рефлекторно, услід за вдихами й видихами, аби лише заспокоїтися, аби не зірватися за ним.
Розвідник усміхається. Раптом підіймається на півкроку на крилах, намагаючись зайти згори. Та дивує тут Ескар: він ніби чекав! Ривок уперед, різке збивання корпусу, підсікає чужу опору чоботом — демон спотикається, на мить відкриває бік. Ескар не рубає, натомість ковзним ударом вибиває клинок, а другим б’є по зап’ястку. Меч демона летить у очерет.
— На коліна, — спокійно кидає Ескар.
— Сам стань, — гарчить демон і тягнеться до пояса.
Там ніж? Не дозволю! Ліани зриваються з берега і в’яжуть йому лікті, тягнуться до грудей, до колін. Він смикається, хрипить, і я чую, як під моєю долонею мох вигинається від напруги. Я тримаю.
— Готово, — видихаю.
Ескар підходить ближче. Каже впевнено, твердо:
— Хто послав тебе? Що ти встиг побачити?
Демон усміхається.
— Не ви перші питаєте. І не ви дізнаєтесь відповідь.
— Сумно, — сухо промовляє Ескар і кивком наказує мені посилити пута.
Я киваю, накидаю тугіше, і перетворюю ліани на жорсткі петлі. Демон смикається, а потім дивиться на нас, усміхається тонко, надто спокійно для полоненого.
— Пізно, — шепоче він і раптом свистить.
Звук дивний. Не звичайний поклик і не сигнал загону. Більше схожий на тріщину в льоді: хрусткий, високий, неприємний. У мене по шкірі біжать дрижаки.
Ми обоє завмираємо.
— Що це було? — шепочу.
— Не сигнал своїм, — відповідає Ескар. — Це...
Ліс зітхає. Важко. Гілля ворушиться, земля дрижить, і повітря стає в’язким.
— Ескар…
— Назад, — коротко.
Ліс відгукується одразу. Важким, чужим диханням. Гілки тягнуть над нами тіні, як кігті. Туман важчає, як мокра ковдра. І звідти, де секунду тому була порожня стіна кипарисів, виповзає… це.
— О Лів…
Спершу крила. Пташині за формою, але перо темне, як вугілля, кінці — з кістяними гачками. Потім шия — луска, як у ящера, переливається матово. Корпус довгий, жилистий, хвіст у колючих гребенях, лапи — з хижими кігтями. І голова — ведмежа, лоб важкий, паща широка, зуби як брили.
— Що це за тварюка? — шепочу.
— Не демон. І не звір, — Ескар витягає меч. — Якась диявольська суміш…
Звір робить крок, і земля гуде. До мене тільки зараз надто ясно доходить, що ні Безіменного, ні Жерла поблизу немає. Ми з Ескаром удвох проти цієї незрозумілої тварюки. Проти цього пекельного гібрида.
— У нас є план? — шепочу.
— Так. Вижити. — Ескар іде вперед. — Візьму його на себе. Прикривай.
Вершник зустрічає удар лапою, клинок ковзає по лусці, як по каменю. Іскри! Другий удар — відскок, третій — захід збоку. Марно… Метал навіть не лишає сліду.
— Міцна шкіра! — кричу, намагаючись спрямувати ліани до його лап.
— Дякую за аналіз! — огризається Ескар, відходячи під новий замах.
Він ловить момент, намагається пробити знизу, у м’яку ділянку під щелепою. Удар точний, але звір відхитується, і меч лише ковзає. Я роблю крок уперед — мої ліани оплутують гібрида, але він рве їх, як пергамент.
— Не підходь ближче! — наказує Ескар мені.
— І не збиралася! — відповідаю, хоч серце рветься на шматки.
Тварюка рухається неправильно, як сон, що прийшов з іншого світу. 
— Тримайся в тіні, — командує вершник, опинившись надто близько, і легко штовхає мене в бік дерева. Я рефлекторно заходжу і хапаюся за стовбур.
Звір рветься на нас.
Ескар знову зустрічає. Навколо все наповнюється блиском клинка і хрипом звіра. Меч стає лінією: він зрізує перший удар лапою, йде під другий, намагається дати в шию — сталь ковзає по лусці, лишаючи блідий слід, як подряпина по склу.
— Надто щільна… — видихає він.
— Зліва! — кричу.
Тварюка розвертається на крилі швидше, ніж можна чекати від такої маси, і кидається у стрибку. Паща, як темниця. Ескар ставить клинок ребром, приймає удар… і тоді ця мерзота робить неможливе: ведмежі зуби змикаються на сталі.
Хруст.
Світ завалюється набік. У моїй голові цей звук перетинається зі спогадом про тріск кісток і гул рун — я на мить втрачаю подих. Лезо Ескара ламається, наче це не метал, а суха гілка. Уламок падає в багнюку, дзвенить коротко, як насмішка.
— Що за… — встигає видихнути він.