Розділ 23

— Назад, — каже він так, що палуба завмирає.
Знайомий голос. Це він… це він!
Удар буквально пришиває Ерзу до борту, і тільки коли вона сповзає дошками, я розумію: це Ескар. Він виріс із тіні в мене за плечем, як завжди, без звуку, без попередження. Точний, як арбалетний постріл. І — чорт із ним, і з моїми почуттями, але він не добиває її! Навпаки, підхоплює агатницю під лікоть, утримує, поки та знову знаходить землю під ногами. Це виглядає настільки дивно-шляхетно, що майже зворушливо.
— Дихай, — коротко кидає їй. І вже холодніше, для всіх: — Продовження видовища не буде.
Натовп відсахується, гул сходиться в одне важке дихання і зацікавлені перешіптування. Крит стоїть, усе ще з мечем, а на його обличчі пітний, липкий гнів. Ерза все ще трохи оглушена. Вона кліпає, стискає держак, немов у ньому її хребет.
— Завтра обидва до Радрера, — промовляє Ескар, як вирок. — Готуйте пояснення. А зараз — у різні боки, і відпочивати. І якщо хоч один крок назустріч одне одному — відрахування гарантоване. І ще гірші санкції теж. Мені повторити?
— Не варто. Вони тупі, але не глухі, — у веселому тоні відгукується йому Фірі, з’являючись із натовпу з Джаром. Фірі підморгує мені. — Я веду агатницю.
— Я беру Крита, — глухо киває Джар, хапаючи бронзовика за передпліччя.
— Без рук! — огризається Ерза, але дозволяє відвести, наче сама боїться, що інакше знову зірветься.
Крит рветься поглядом, як прив’язаний звір, але Джар усе одно відводить його з палуби до трапа. Фірі розвертає Ерзу в протилежний бік. Слід битви стихає, як прибій. Тепер студенти люто шепочуться, облизують подію і розповзаються дошками: хтось нервово сміється, хтось лається. Смолоскипи тріщать, і на мить мені здається, що корабель сам із полегшенням видихає.
— Ти жива? — питає Ескар, тільки тепер дивлячись на мене.
— Ще й як, — відповідаю, намагаючись не притискати руку до ребер надто помітно.
Він бачить. Звісно бачить.
— Ходімо, — каже. Це не пропозиція, а наказ. Ескар налаштовується на марширувальний крок, і я майже автоматично рухаюся слідом із корабля вниз, трапом, крізь шепіт очерету. Від вогню й гамору лишається тільки відблиск на воді, далі — кипарисовий коридор, вологий, як подих дракона під час дощу. Ми йдемо поруч, але відчуття, ніби в кожному кулаці затиснута своя війна.
— Ти втрутилася одна, — нарешті кидає Ескар. — Без прикриття. На палубі, де кожен другий жадав видовища.
— Все було під контролем, — відрізаю. Голос рівний, а всередині, все ж, тремтить. — Я зупинила їх.
— На секунду, — він ковзає поглядом у темряву, туди, де розчинився Фірі. — Але в наступну агатниця вже намагалася тебе зарубати.
— У неї б не вийшло. Я не слабка. Я знала, що роблю.
— Ти часто так кажеш перед тим, як тебе ранять, — і все. Він не підвищує голосу. Але цього аргументу мені вистачає, щоб здригнутися.
— Прекрасно, капітан, — я завмираю біля кореня кипариса, плаття чорніє ще дужче від бруду. — А ти часто з’являєшся, коли вже пізно. Або коли незручно. І зникаєш, коли потрібен. Наприклад, на балу.
— От ми й дісталися, — у його тоні щіпка іронії, як сіль на рані. — Ти хотіла поговорити про бал.
— Я хотіла… — повітря перехоплює, і я не знаю, від напруження чи від злості. — Я хотіла спитати, як це — запрошувати Ліру на танець у той момент, коли… — ледь не випалюю «коли я йшла до тебе». Ненавиджу, як жалісно це звучить навіть у моїй голові. — Вона пожирала тебе очима. Просто в залі. На очах у всіх!
Він дивиться на мене. Кілька секунд просто дивиться. І на губах з’являється коротка усмішка, майже втомлена.
— Ліра лишилася в минулому, — каже Ескар спокійно. — Давно.
Я фиркаю.
— О, звісно. Тоді чому я бачила, як вона вся звивається, аби притиснутися ближче? Чому ти…
— Тому що Ліра — Ліра, — перебиває він. — Вона завжди грає на публіку. Але не будь наївною, як публіка, Фреє.
— Слова, — кидаю я надто гостро. — Ти майстер слів, коли хочеш закрити тему.
— Гаразд, — він робить ще крок ближче, і ліс раптом стає тісним. — Без слів.
Моя спина вдаряється об сирий стовбур. Не боляче, просто світ раптом стискається в одну лінію: я і він. Міцні долоні вершника пришпилюють мене до кори, і в наступну секунду він нахиляється і цілує. Не м’яко. Не обережно. Так, наче всіх наших «потім» ніколи не існувало. Гаряче, стримано-лихоманково — і в мене, як завжди, вивітрюється вся моя злість, як непотрібний якір. Смак диму й заліза, як після бою. Смак дому, якого в мене ніколи не було.
Я відповідаю. І це вже не суперечка. Це ми. Чужа війна на секунду відступає, музика балу, шум бою розчиняються без сліду, лишається тільки пульс під його долонею і мій видих у його горло. Навіть рана перестає боліти під цією спекою. Я чіпляюся за шкіру під обладунком, за реальність, за те, що довго називала неможливим, а зараз — єдине справжнє, що дарує ніч.
І раптом:
Шурхіт.

Неправильний. Не звіриний і не болотяний. Тонкий, ріжучий, і разом із ним — присмак кіптяви на язиці, металевий. Світ в одну мить холоне. Я завмираю і відриваюся від Ескара, долоня сама собою стає між нами. Туман ніби холоне і згущується.
— Що? — тихо питає він.
— Тсс, — губи ледь рухаються, але в мені тремтить усе, як від удару.
Після ритуалу, після тієї ночі, коли мене зв’язали з вогнем і чужою тінню Люцифера, я відчуваю їх інакше. Демонічна енергія для мене тепер не просто запах сірки чи тріск чар — це як чужа кров, пролита під мою шкіру. Вона дихає холодом у спину, вона шепоче в кістках, вона впізнає мене раніше, ніж я встигаю сховатися.
І зараз вона тут. Поруч.
Шурхіт повторюється, але вже ближче, справа. Під кипарисами темрява густа, як печера. Я встигаю побачити тільки зсув тіні, наче хтось встав і гойднув гілля.
— Ескар, — шепочу, і мій голос наповнений лихим передчуттям, — тут хтось є.
Він відходить на півкроку, розвертається плечем уперед, вільною рукою торкаючись ефеса. Жодного зайвого руху. Тільки погляд. Такий, що я знову згадую, хто ми такі. Чорне Полум’я. Капітан-вершник і фея-напівкровка.
Тінь ворушиться ще раз. Цей гидкий звук і холод, що розповзається по гомілках, де в багнюці тонуть мої туфлі.
— Покажися, — кидає Ескар у темряву.
У відповідь тиша. І… усмішка. Так, я її не бачу. Але я її відчуваю, як відчувають вітром розчинені двері. Демонічна гладь торкається моєї шкіри. Мерехтить. Кличе. І я знаю: це не випадковий звір і не жарт першокурсників.
І тут туман розступається…