Розділ 22

Ліс відступає, і я впираюся поглядом у причал-привид. Темна трясовина, смолоскипи по краях, як очі болотних духів, а над ними — він. Той самий корабель. Можливо, піратський, можливо, просто невдаха. Напівгнилі борти, стягнуті корінням, щогли, мов кістляві пальці. Колись ми вже забиралися сюди на таємну вечірку — і мені навіть тоді здавалося, що це межа безумства. Зараз корабель дихає наново: рипить, гуде, світить смолоскипами, наче впізнає нас за кроками.

— Швидше! — шипить хтось поруч, і ми ланцюжком переходимо хитким трапом. Дошки пружинять, болотна вода шепоче під нами. На палубі гул, тичанина, сотня приглушених «швидше!» і «давай сюди!». Студенти стискаються півколом, залишаючи порожній просвіт посередині. Там щось відбувається, і я ще не бачу що.
— Дайте пройти, — шепочу, пробиваючись ліктями, — я дрібна, мене все одно не видно.
Хтось фиркає, хтось відсувається. Я рішуче й уперто, рухаючи натовп до останнього нерва, протискаюся між плащами, камзолами, запахом диму й мокрої шкіри — і виринаю в перший ряд.
І завмираю.
У центрі, під місяцем, як під прожектором, стоять двоє. Ерза — це та сама вершниця-агатниця. Вона коротко стрижена, жорстка, з списом у кам’яній хватці. Агатна виправка в кожному міліметрі: ноги в стійці, спина пряма, погляд крізь ціль, не кліпаючи. Навпроти стоїть наш бронзовик Крит. Високий, плечистий, шрам на шиї темніший за тінь, суглоби пальців побіліли на руків’ї меча. Це ж вони — я їх упізнаю!
— Я ж казала, — шепоче за спиною чиясь схвильована душа. — Вони в перший день ледь не зчепилися.
— Зійшлися нарешті, — відповідає інший голос. — Заплатити за борги…
Це ж їх рознімав Ескар! Це вони люто гарчали одне на одного в день переведення до нашої академії!
На секунду вітер хльоскає туман, смолоскипи здригаються, і палуба перетворюється на арену. Жодних барабанів, ведучого, правил. Лише ми, студенти, стоїмо півколом, шепочемося, спостерігаємо.
— Давай закінчимо розпочате, — каже Крит рівно.
— З задоволенням, — відповідає Ерза, і ледь видимий оскал ковзає по її губах.
Спис злітає, меч відповідає. Перший дзвін металу — і людське півколо видихає водночас. Ерза і Крит сходяться швидко: агатниця ріже низько, під коліно, а бронзовик відводить лезо й різко скорочує дистанцію. Вона хльостка, як удар батогом; він прямий, як кулак. З третього обміну ударами чутно, що це не тренування. Це ненависть.
— Він помер через твою помилку, — кидає Крит між ударами. — Ти повела взвод праворуч, коли колона вже лягла!
— Він загинув, бо ліз туди, де шансів не було, — огризається Ерза. Спис цокає по гарді, і іскра спалахує, мов зла комаха. — Геройствуйте у себе в піснях, бронзові! На полі бою за такі ривки платять життям.
Крит гарчить. У його очах не злість, а справжній, пекучий до основи кісток біль.
— Він кинувся прикрити тебе! — заперечує бронзовик.
— Я його не просила, — холодно відповідає вона. — Дурна жертва — це не честь.
Натовп гуде, як вулик. Хтось із наших: «Тримайся, Крит!», хтось із Агата шипить «Вреж йому!». Я відчуваю, як у мене в долонях з’являється свербіж — хочеться втрутитися. Ще мить дивлюся, як вони б’ються, і розумію: вони справді готові вбити одне одного. Якщо нічого не зробити, тут буде кров. За кров’ю — помста. І так по колу — замкнене колесо без кінця й краю. У нас немає права його починати. Так ми зіграємо лише на руку ворогу.
— Досить, — кажу.
Ніхто не чує.
Ерза йде в низьку, майже звірячу стійку, спис стріляє вгору, Крит перекриває, дає удар плечем, і держак глухо стукає об борт. Вона розвертається на п’яті й майже дістає його по печінці. Він ковтає, стримує стогін. Навколо запах заліза густішає: перша кров потекла.
— Припиніть! — голос зрізається жорсткіше. — Ваша смерть принесе лише проблеми!
Крит наче й радий би почути, але пізно. Ерза сміється коротко, без радості, і кидає в мій бік погляд гострий, як наконечник її списа:
— Забирайся з палуби, фея. Тут розбірки для дорослих.
Слово «фея» в неї виходить майже плювком. У мене всередині клацає. Я зухвало виходжу в коло тих, що б’ються.
— Востаннє: Стоп, — кажу й підіймаю долоню.
Ерза пружно впирає стопу в підлогу, готуючись до нового хижого стрибка. Крит виставляє меч для удару.
Світло.
Це не вогонь і не блискавка — чистий, ріжучий спалах, ніби місяць раптом упав на палубу. Білий клинок світла рветься з моєї долоні, б’є одразу в обох. Натовп відсахується, хтось лається, хтось верещить, усі прикривають очі долонями й відвертаються. Крит і Ерза водночас заплющують очі, морщаться і сліпнуть.
— Відставити! — кидаю. — Досить дуелей на кістках! Ви обоє — студенти Бронзової Академії Драконів! І від імені її бойової частини «Чорне Полум’я» я оголошую це міжусобицею, — випалюю слова, щоб перекрити гул. — А міжусобиця на нашій землі — саботаж! Ваш наступний удар — і вас обох знімуть із вильотів, поставлять у караул біля вигрібних канав і відправлять на дисциплінарку до Радрера. Особисто. Зрозуміли мене?
Відповіддю мені озлоблене рикання. Ерза, осліплена моєю магією і власною люттю, кидається до мене. На мій голос. Швидко, звірятком. Спис розтинає повітря, намацує мене. Я вислизаю боком, плаття шарудить, підбор з’їжджає — втримуюся. Другий випад припадає вище, в шию. Я пригинаюся, відчуваю, як вістря облизує повітря над веною.
— Валькір! — волає хтось із наших, але я не озираюся. Ще крок — і спина торкається стіни. Ні, туди не можна.
— Стояти! — кидаю Ерзі, але її зараз не дістати словами. Лише злістю. Лише інерцією.
— Ще крок — і це не «дуель», Ерзо, — кидаю, сходячи з лінії списа. — Напад на бійця «Чорного Полум’я» при виконанні прирівнюється до дезертирства. А дезертирів, якщо забула, з академії не виключають — їх виносять.
На мить у її обличчі щось смикається — не сумнів, а заминка. Але лють глушить розрахунок.
— Начхати! — шипить вона і рубає знову.
Її новий випад обманний, із переведенням. Вона наче промахується, а рука вже змінює траєкторію. Не встигаю. Відьомське прокляття! Держак врізається мені в ребра боком — не самим вістрям, слава Лів. Та світ усе одно танцює на секунду, дихання обривається, коліна набиваються ватою. Спалах болю. Я відступаю, долоня на корсеті, у грудях пече лава.
Натовп ахкає. Я стараюся не впустити погляд. Ерза, мружачись, уже йде на мене. Її обличчя, як камінь: жодних вагань, лише ціль. Ще крок і…
У цю мить з-за моєї спини вилітає чиясь тінь. Удар, короткий і беззвучний, як із темряви. Не кулак — наче руків’я, припадає агатниці точно під ключицю. Ерзу розвертає в повітрі, як ластівку, і кидає в борт. Дерево глухо «гукає». Вона ковтає повітря, намагається намацати спис — і не може відразу знайти землю. Оголомшена.
Я моргаю, у голові все ще дзвенить.
— Хто…? — шепочу.