Розділ 21

— Гей! — шепоче хтось, і поряд з’являється худорлявий першокурсник із мідною стрічкою на лацкані. Очі палають, як у тих, хто щойно вигадав божевільну ідею. — Хочеш побачити видовище?
— Залежить, скільки потім доведеться пояснювати Радреру, — відповідаю сухувато.
— Ніскільки, — він махає рукою, як азартний хлопчисько. Втім, він і є хлопчисько. — Ходімо, ти точно не пошкодуєш! Там таке буде!
— Що «таке»? — підіймаю брову. Я ще в платті й на підборах, але всередині в мене все одно є тонкий голос, що любить ризик і висоту.
— Сюрприз, — вперто сяє він. — Чесно, хвилин десять туди й назад. Поки дорослі танцюють — ми подивимось найкраще.
Я вже хочу відмахнутися. і тут помічаю, як сходами вниз ковзають ще троє, і всі в той самий бік, до хвіртки, що виходить до лісу. З-за рогу виринають ще двоє, сміються, прикривають одне одному роти: «Тшшш, тихіше, не гуркочи!».

Цікавість смикає за душу. Ліс стоїть чорною стіною, але стежка до нього світліша: на вході в кипарисовий лабіринт і факели, а там усередині розлетілися ніжні світлячки.
— Гаразд, — кажу. — На п’ять хвилин. Якщо там просто діжка з брагою — ти особисто будеш пояснюватися зі старостою.
— Там не брага, — урочисто обіцяє молодший студент і мало не підстрибує від радості. — Там краще.
Ми пірнаємо в тонкий прохід між будівлями. За стіною лишаються музика й тепло свічок, попереду кам’яні східці, вологі, як долоня. Підбори цокають тихіше, ніж серце. Я підтягую поділ і налаштовуюсь на прудкий, зручний крок. Перший курс шморгає носом, тримається насторожено, та хороброго погляду не ховає.
Біля воріт уже дріботить маленька зграя. Хтось шепоче «швидше», хтось втягує повітря, прислухається. Я змішуюся з ними — не як «чорна фея», не як та, перед ким Безіименний схиляє голову, а просто як дівчина в чорному оксамиті, котра на балу раптом згадала, що їй тісно й надто кортить дізнатися, що ж там таке.
— Отже? — шепочу, коли ми виходимо за огорожу. Трава пружинить, листя шарудить, ліс приймає нас без запитань. — Хоч натяк.
— Ні, — уперто хитає він головою, усміхаючись так, ніби вже тримає відповідь на язиці. — Це треба бачити.
Ми йдемо стежкою, і ліхтарі стають рідкісними, як зорі в туманну ніч. Позаду чути приглушені кроки ще п’ятьох — дедалі більше вершників зриваються з балу і тягнуться слідом. Десь зовсім поруч ухкає сова, з далекого пагорба дме прохолода. Я не знаю, куди саме ми прямуємо, не знаю, навіщо… і саме це раптово приємно: не знати. Повірити ночі на крок. Дозволити собі цікавість замість контролю. Єдине, що мене хвилює: Моргана. Я лишила її там саму, нічого не сказала. З іншого боку, вона з Ешем, проводить час у чудовій компанії і точно переживе нашу недовгу розлуку.
Дорога здається розмито знайомою, і водночас цілком новою. Нічний ліс надто добре збиває пам’ять. За пару поворотів першокурсник підіймає долоню. Це знак "тихіше". Ми збавляємо хід. Попереду мерехтить щось тьмяне, м’яке, як дихання. Ми робимо ще один крок — і ліс перед нами розчиняється. Я підіймаю погляд.
І завмираю.