Розділ 20

Бал тріскається по швах. Може, не для всіх, але для мене точно. Я вже вчуся дихати без болю, і тут біля ліктя виникає Азарія. Злітає з натовпу, як іскра з жарин: попелясте волосся, металеве плаття королеви стерв і усмішка-лезо.
— Феєчко, ти просто гориш, — муркоче вона, дивлячись туди, де Ліра липне до плеча Ескара. — Хочеш, я виллю їй пунш на голову? Чисто академічний експеримент: перевіримо, як швидко цей блискучий ангел потемніє від вишні.
— Дуже смішно, — видавлюю. Голос із підступною тонкою тріщиною. Я згадую, як колись Азарія стояла проти мене. Тепер проти інших, і в цьому є своя солодка іронія. Але пунш на голову Ліри? Смішно. Дешево. Я опускатися до такого не збираюся. Принаймні, не зараз.
Азарія киває на коло танцюристів.
— Пам’ятаю, ти так само спалахнула, коли я з ним танцювала, — каже легко, нібито не надаючи значення. — Але заспокойся: мені Ескар, насправді, ніколи не був потрібен. А от їй — дуже навіть. Бачиш? Вона п’є його холод, як мед.
Я відчуваю, як щось у грудях проводить кігтем. Ненавиджу, що вона має рацію. Ненавиджу, що це видно. І ненавиджу її солодко-отруйний тон, в якому, начебто, є місце зловтісі!
— Забудь пунш, — додає Азарія, вже розвертаючись. — Не мішати ж напої з брудом. Якщо вже бити, то в серце. Але сьогодні не мій вечір. І не твій, швидше за все, теж.
І зникає так само різко, як з’явилася, залишаючи по собі тонкий запах металу й насмішки.
Музика докручує коло. Ліра сміється, ніби їй належить навіть повітря. Ескар тримає дистанцію, але танець усе одно надто близький, і мене це рве зсередини. Я роблю крок… і він уже не там. Танець закінчується, і Ескар розчиняється в натовпі, наче його й не було. Як привид або тінь, що повернулася на своє місце.
— Потанцюємо? — голос, як удар у спину.
Обертаюся і бачу Джара. Укуси мене болотна відьма! Ви серйозно? Джар важкуватий, упертий, поглядом може випалити рів, і геть не в моєму смаку. Перші думки: що його підіслала Азарія. Не можу вирвати її поглядом із натовпу — вершниця вже загубилася за танцюючими парами. Тим часом Джар подає руку так серйозно, наче це не бал, а військова підготовка.
— Звісно, — посміхаюся правильною і дружньою посмішкою. Ми обидва — члени спротиву, «Чорного Полум’я». То чому б, і справді, не потанцювати? Для мене це в жодному разі не буде романтичним знаком. Лише ввічливістю до напарника.
Ми виходимо в коло. І через вісім тактів я розумію свою помилку. Джар веде, як бруківка котиться з гори: прямолінійно, важко, і без шансу вписатися в поворот. Він вічно потрапляє підбором мені по пальцях, і я проковтую «ой», як ліки без води.
— Нормально? — буркоче він, не дивлячись.
— Прекрасно, — відповідаю з тією самою стриманою ввічливістю, що рятувала мене сотню разів. — Трохи лівіше носок.
Він киває, але стає тільки гірше. Ми не танцюємо, а витримуємо одне одного. Кожен крок, як відпрацювання по каменю. У якийсь момент я мало не сміюся: ну так, звісно. Вечір, що й так пливе під укіс, — і ось він, подарунок долі, славний Джар, який сам собі ритм, сам собі буря. Хай почує мене Лів: навіть дракон станцював би акуратніше!
Я знову думаю про Руї. Як він би всміхнувся, закинув голову, неквапом, зухвало. Як став би поряд і за мить підібрав мій темп. Це вийшло б без слів, без цих важких «раз-два». Він повів би так, що весь зал раптом став би декорацією, а ми лезом у повітрі. Я раптом ловлю себе на тому, що хочу саме його долоні на своїй талії, його лінивого «ну що, полетіли, феєчко?».
Але Руї немає. Руї десь під землею, там, де тиша пахне кров’ю й кайданами, а стіни шепочуть демонічними голосами. І від цієї думки все всередині стискається холодніше…

Джар знову з силою наступає мені на носок. Я видихаю короткий смішок. Більше від безсилля, ніж від веселощів.
— Пробач, — буркоче він сухо, не підіймаючи погляду.
— Буває, — відповідаю рівно. І на наступному повороті м’яко, майже непомітно, виводжу нас із кола. Роблю реверанс. Він схиляється так низько, наче складає іспит перед радою.
Ми розходимося з тим самим неприємним осадом, коли нібито все зроблено правильно, та не склалося. Танець закінчився, а відчуття незручності залишилося, ніби ми обидва промахнулися і кроком, і сенсом...
Я лишаюся, шукаю Ескара поглядом, і вчергове не знаходжу. Тільки сплески світла на бронзі, тільки чужі руки в чужих таліях. Тільки власне, до смішного живе серце, яке не вгамовується. Якщо Ескар пішов, то куди? До кого? У нього знову якісь таємниці? Чому так тісно в грудях, ніби хтось стягнув ремені?
Музика змінюється, і зал наче на мить завмирає, як уві сні. Я помічаю Моргану у вирі пар. Вона рухається легко, майже невагомо, а з нею — Еш. Здається, навіть світ поступається місцем їхнім крокам. Його рука впевнено лежить на її талії, її сміх спалахує, підхоплюючи ритм.
Вони не просто танцюють, вони розмовляють без слів. Крок — відповідь, поворот — зустрічне запитання. Еш веде спокійно, з тим знайомим лукавством, від якого навіть кам’яна підлога дихає в такт. Моргана всміхається, ледь киває, і підхоплює темп, наче вони десятки років репетирували цей танець для двох. Оксамит її бордового плаття ловить відблиски люстр, а рука Еша залишається там, де треба, достатньо близько, щоб їхнє дихання злилося в одне.
У якийсь момент вони ніби пробуджують саме повітря. Різкий поворот, легка пауза — і весь зал завмирає. Еш нахиляється трохи ближче, поглядом питаючи дозволу. Моргана усміхається, по-своєму зухвало, і тягнеться назустріч. Поцілунок виходить коротким, живим, як спалах — трохи хижим, трохи насмішкуватим. Хтось свистить, хтось плескає, музика вибухає гучніше, а під ребрами в мене розливається тепло.
Я щиро рада за неї. Радість, як солодке вино з легкою гірчинкою: гаряче, лоскотно і трохи-зовсім заздрісно. Все по-чесному. Просто моєму вечору поки що бракує такого вогню…
Повітря в останні хвилини чомусь стає надто мало. Я вислизаю до арки, потім у коридор і далі, на кам’яний дворик. Тут темніше, тонше чутно музику; над двором висить прохолодна ніч, пахне драконами й мокрим каменем. Я вдихаю глибоко, затримую повітря в грудях, відпускаю… і саме в цей момент чую швидкі кроки.