Розділ 19

Ми з Моргс входимо — і світ змінюється. Актова зала Бронзової, як утроба кам’яного звіра. Високі стрільчасті склепіння впираються в темряву, арки, немов ребра, а між ними вузькі балкони для спостерігачів і музикантів. Над головами важкі ковані люстри з десятками воскових свічок: вогонь рухається, як живий, і відкидає на стіни тіні, схожі на розправлені крила.
Під ногами мозаїка з теплого каменю: переплетені контури драконячих хвостів, перехрещені спіралі, у центрі коло з бронзовим змієм. Вікна витягнуті, з вітражами в сіро-золотих тонах; на склі сцени польотів, турнірні спіралі, карта Семигір’я — усе без фарсу, з академічною стриманістю, наче зала сама пам’ятає, що вона не палац, а фортеця.
Вершники розходяться залом хвиля за хвилею. Старі бронзовики в темних камзолах, а деякі ще й у простих, добре пригнаних обладунках. Переведені впізнаються відразу: мідники темніші, у декого на лацканах акуратні шеврони колишньої академії; у врятованих із Золотої — рідкісні обличчя, тонкі оздоби, насторожений погляд. Агата мало, але там відразу видно рубану стійку та чорні ремені на плечах. Ми перемішуємося, та поки що, як вода й олія: поруч, не разом.
Я ловлю своє відображення в темному склі вітрини: срібна вишивка на чорному оксамиті, тонка лінія підводки, високий комір корсажа, ніби ніч застебнулася в мене на грудях. Поряд Моргана, вона вся в густому бордовому, оксамит і шкіра, гострі чорні підвіски торкаються її ключиць. Вона сяє своєю фірмовою зухвалістю — вампірська королева балу, не інакше.
— Дивись, — шепоче Моргс, киваючи на дальню арку.
Там трибунка з литим гербом академії. На ній уже стоїть Радрер: у форменому чорному, з простим ременем і мідною пряжкою. Праворуч Ескар — стрункий силует у шкірі; ліворуч Вілланія: темний плащ, рука на перилах, обличчя зібране. Їхня трійця, як три цвяхи, на яких тримається весь цей шум.
Внизу кружляють перші пари. Танок не з вишуканих придворних, але й не грубий: у ньому є ритм строю, розбавлений молодістю й сміхом. Крок, поворот, легке захоплення, швидка зміна напрямку, вершники наче вчаться літати не тільки на драконах, а й на власних ногах. Подоли суконь ковзають каменем, підбори відбивають темп, і в кожному русі відчувається азарт. Хтось збивається, хтось сміється, хтось тримається занадто серйозно, боячись оступитися. А все разом — це вихор юності, дещо незграбний, але живий і прекрасний.
Я проводжу долонею по подолу, і тканина шелестить, як лагідний шепіт. У грудях дивний спокій: той, що приходить, коли ти нарешті стоїш не в крові, а на сухому камені, і музика гучніша за думки. І все ж під шкірою досі дзвенить тонка натягнута струна. Ми всі чуємо її. Ми просто вчимося танцювати, не зачіпаючи напруження.
— Ну що, чорна фея, — шепче Моргана, вплітаючи свою долоню в мою. — Ходімо перевіримо, чи пам’ятає тіло, як рухатися не в битві?
Я усміхаюся. І роблю крок уперед, назустріч світлу, тіням і нашому короткому праву на подих.

— Та ну тебе, Моргано, — долинає збоку знайомий насмішкуватий голос. Еш, той, що з Мідних, проходить повз, трохи схиляючи голову. Його усмішка, наче спалах міді у вогні. — З таким кроком тобі б не на бал, а просто одразу в легенди.
Моргана пирхає, озирається через плече, примружуючись:
— Обережніше, красунчику. Я можу й повірити.
Він сміється тихо, майже пошепки, і, відходячи, кидає:
— Тоді вже точно ніхто не встоїть.
— Навіть ти? — кидає вона вслід, усміхаючись кутиком губ.
— Особливо я, — долинає у відповідь.

Тим часом музика перетікає в нову мелодію. Вона плавніша, м’якша, але з тим же внутрішнім пульсом. Я помічаю його одразу. Ескар стоїть у трибуни, як завжди, ніби не частина свята, а його тінь. Чорний обладунок приглушує відблиски свічок, волосся ледь торкнуте золотом світла, а обличчя відсторонене. Він слухає когось із офіцерів, але погляд десь далеко.
Я не збираюся думати, навіщо раптом захотілося підійти. Просто ноги самі рухаються. Прошу пробачення у Моргани, відпускаю її, але вона все прекрасно розуміє і лише всміхається, підморгує. А я, тим часом, поспішаю вперед. Між нами з Ескаром усього кілька кроків, кілька чужих голосів, шелест суконь, блиск келихів. Та що ближче, то сильніше калатає серце, наче знову не війна, не Академія, а той перший день на майданчику, коли він ще не знав, хто я.
Я вже майже поруч. Хочу просто сказати кілька слів. Або — дурниці — запросити його на танець. Так, хай коротко, хай недалекоглядно. Після всього, що було, мені хочеться бодай раз не сперечатися з ним, а просто стояти поряд у ритмі музики, без наказів і холодних поглядів.
Але раптом…
— Капітане, — голос м’який, з тією в’язкою солодкістю, від якої навіть повітря здається липким. — Невже ви збираєтесь провести вечір осторонь?
Ліра. Його колишня зі Штормової, переведена до нас.
Вона з’являється наче нізвідки: рудуваті локони, як язики полум’я, шкіра світла, очі кольору розплавленого меду. Сукня оксамитова, темно-золота, з відкритими плечима. І кожен клятий жест цієї вершниці вміло розрахований. Вона майже торкається його руки, перш ніж спитати. Майже. Але цього досить, щоб у залі стало тісно, а в моїх грудях гостро.
— Я... — Ескар ледь помічає мене за її спиною. Його обличчя не змінюється. — Не планував танцювати.
— Дурниці, — посміхається Ліра, і в цій посмішці немає ані крихти сорому. — Ви ж не з каменю. Хоча… — її погляд ковзає ним знизу вгору, — можливо, я помиляюся.
Вона не чекає згоди. Просто бере його за руку й веде. Розрази її прокляття Лів, скільки самовпевненості й нахабства! Мить — і я бачу, як він таки поступається, ніби не їй, а самій формальності моменту. Ліра сяє, її сміх розчиняється в музиці, і вони вже серед пар, під склепіннями, де світло падає плямами, як від вітражів.
Я стою на місці. Дурненька. Завмерла, ніби хтось заморозив мене в часі. Дивлюся, як вона торкається його плеча, як рухається: гнучко, точно, надто близько. Ескар тримається холодно, навіть жорстко, його рука на її талії, як суровий наказ. Але все одно… це боляче.
Ліра щось шепоче йому на вухо. Я не чую слів, тільки бачу, як на її губах з’являється вдоволена тінь усмішки. Вона грає. Напевно, вона завжди так уміла: грати з увагою, з владою, з людьми. І хай Ескар холодний, як виточена статуя, вона знає, як зробити, щоб на них дивилися.
Музика набирає сили. Її сукня кружляє, золоті відблиски віддзеркалюються в його бронзі. Мені здається, що все довкола тьмяніє, окрім них двох.
— Фрея, — тихо каже за спиною Моргана. Я не обертаюся.
— Все нормально, — видихаю надто швидко.
Вона нічого не відповідає, але її рука лягає на моє плече. Тепла, упевнена.
А я все одно не можу відвести погляд. Не тому, що не хочу, А тому, що боляче. Болить, наче рука демона вчепилася в горло. Тому що Ліра не просто танцює, ні, вона нагадує: вони з Ескаром були разом. І як би я не старалася, як би не тримала голову рівно, десь усередині знову прокидається це гидке, пекуче відчуття — ревнощі.