Розділ 18

— Гей!!! — Моргс стає в позу, руки в боки, очі сяють. — Ти в своєму розумі? Я ж його з таким трудом дістала! Білосніжне, ідеально сидить, а ти його як ганчірку на підлогу!
Я дихаю рвано, все ще відчуваю липкий слід чужого голосу на шкірі. Слова самі зриваються:
— Я не принцеса з чужого сну. Я не дам йому цього…
Моргана кліпає, злість в її очах на секунду поступається розгубленості. Вона нахиляє голову, придивляється до мене.
— Зачекай… «йому»? — голос змінюється, стає м’якшим. — Ти про Люцифера?
Я мовчки киваю.
– Пробач, — поникло видавлюю з себе, розуміючи, як дивно все це виглядало.
На обличчі Моргс майнуло розуміння. Спершу як біль, потім як рішучість. Вона різко видихає, ніби викидає геть свою злість.
— Сон? — уточнює вона тихіше, вже без насмішки чи роздратування.
— Так, — відповідаю. — У тому сні я була в білому. Він говорив зі мною… і це було не просто видіння. Він був занадто реальним. Люцифер справді приходив до мене уві сні. І тепер я не можу. Не можу вдягти біле. Не зараз. Не після тих його слів…
Я впираю погляд у підлогу, не в силі зараз подивитися в очі подрузі. Моргс замовкає. На мить у ній прослизає тінь втоми — слід полону, її власних кошмарів. Але вже в наступну секунду вона знову стає собою: енергія і лють, кров і вогонь.
— Ну і гаразд, до печерного демона те біле, — різко вирішує вона. — Принцеси фей, все одно, клято нудні. Тобі треба інше. Ось!
Вона витягає з сундука свою чорну готичну сукню з срібною вишивкою. І в цьому жесті вже не злість, а підтримка. Я проводжу пальцями по тканині. Це шорсткий чорний оксамит, важкий, як ніч, але м’який. Срібні візерунки сплітаються по подолу, мов місячні гілки. Зовсім не моє. І саме тому зараз ідеально.

— Давай, — каже Моргс і ривком розвертає мене до дзеркала. — Пора показати всім, що феї бувають не тільки як вершки зі смаком крему.
Я усміхаюся, але слабка посмішка тут же ламається. В горлі ще стоїть присмак того сну. Та Моргана не дає мені застрягти. Вона спритно натягує на мене тканину, допомагає застібнути складний корсет. Її пальці швидкі, впевнені, і я майже забуваю, що у неї самої за плечима полон і кошмари.
— Підійми руки. Ще вище, ну! — командує вона. — Ти маєш дихати не животом, а вогнем. Отак!
Я сміюся крізь схлип, а вона продовжує:
— Оце інша справа. Ти не миша, а королева балу!
Я дивлюся в дзеркало. Біле пішло. Тепер я в чорному, зі сріблом, з новим обличчям. Не жертва, не принцеса з чужого сну. Тепер я сама обираю, ким бути. І майже не впізнаю себе в цьому новому образі…
— А волосся… — Моргс обходитить мене колом, примружується. — Та щоб мене Лів прокляла, якщо відпущу тебе з такими патлами! Сідай.
Я підкоряюся. Вона спритно заколює пасма, плете складни коси. Її рухи наполегливі, але дбайливі. У кожному русі читається: «Я поруч. Я не дам тобі розсипатись».
— Тепер трішечки підводки. Чорної. А то будеш як дівчинка з хору, — бурмоче Моргс, малюючи лінію вздовж повіки. — І краплю крові на губи… готово.
Я зустрічаю в дзеркалі свій погляд. І не впізнаю себе. Тінь на щоках, чіткий контур очей, і сукня, мов ніч обійняла мене. Я — фея, так. Але не та, що плаче за домом. Та, що танцює в чорному полум’ї.
— Ти ідеальна, — упевнено каже Моргс, дивлячись на мене ззаду, як на власний витвір мистецтва.
– Дякую, — шепочу у відповідь, не знаючи, що ще сказати. Здається, це саме те, що було мені необхідно.
Моргс застібає на моєму зап’ясті тонкий браслет, як фінальний штрих до вбрання. Я любуюся в дзеркало й уперше за довгі тижні відчуваю, що всередині стає легше. Майже радісно.
І тут вона раптом посміхається так широко, що я відразу розумію — щось задумала.
— Знаєш… я хотіла розповісти тобі пізніше, — Моргана прикушує губу, але очі в неї сяють зухвалим вогнем. — Та думаю, варто підняти тобі настрій просто зараз.
— Що ще ти приховуєш від мене? — з підозрою дивлюся.
Вона робить паузу, і її голос стає твердим, як сталь, і яскравим, як факел:
— Я вирішила вступити до «Чорного Полум’я».
У мене перехоплює подих.
— Що? Моргс… ти? — слова зриваються шепотом. — Але ж ти тільки нещодавно почала приходити до тями після полону… твої кошмари, паніка, всі ці…
— Досить, Фрея, — перебиває вона, і в її голосі немає й тіні сумніву. — Так, мені було зле. Так, я падала і вставала знову. Але знаєш, найгірше, що може зі мною трапитися? Не бій. Не демони. Найгірше — це сидіти, склавши руки, коли інші б’ються і помирають.
Вона дивиться на мене прямо, чесно, з тією самою впертою харизмою, що завжди робила її яскравішою за будь-яке вогнище.
Я мовчу. Бо слова не знаходяться. У грудях все вирує: страх і гордість за неї, і гостра, пекуча любов до подруги, яка знову вирішила йти у вогонь.

🕮 Примітка від авторки:

Друзі, дякую, що дочитали до цього розділу! Попереду ще багато цікавих пригод, але, будь ласка, не забувайте підписатися, додати цю книгу в бібліотеку, щоб не пропустити нові глави, натиснути свій лайк та написати хоча б малесенький відгук, бо мені дуже цікаві ваші думки, а ваша увага — найкраща нагорода для мене! ;)