Розділ 17

Минуло кілька тижнів, і Бронзова Академія наче видихнула. Коридори, ще нещодавно завалені ношами, знову дихають тишею. Госпіталь напівпорожній — найтяжчих вивезли до міського лазарету, залишивши лише тих, кому потрібно було долікуватись. І все ж повітря ще зберігає відгомін: запах крові в щілинах каменю, стогони болю і присмак гару на губах...
Але сьогодні все інакше. Сьогодні Радрер вирішив — і це чути вже з того, як Академія шумить зранку, — влаштувати Бал. Невеликий, стриманий, але все ж Бал. Бал-привітання для переведених — тих, хто прийшов до нас із закритої Мідної, тих, кого встигли витягти із Золотої Академії та з інших місць.
Я чула, як Вілланія назвала це «розрядкою». Слово просте, але в ньому правда: надто довго ми жили лише війною, надто довго кожен ранок починався з крику чергового, допомоги в лазареті або грюкоту тривожних дзвонів. Сьогодні буде музика. Світло. Хоч крихітна, але пауза. Щоб ми згадали, як жити й веселитись, а не лише боротися й виживати.
Промова Радрера про це звучала просто, але потужно, як і все, що цей вершник зазвичай говорить і робить:
— Студенти, — каже він, і в його голосі не тріумф, а сталь, — війна ще не закінчена. Демони не відступили. Люцифер ослаблений, але не зломлений. Організація нових демонічних вузлів триває. Ми втратили багатьох. Але ми не можемо дозволити собі бути лише тінню і скорботою. Ми — Академія Бронзових Драконів. Ми — вогонь, що не гасне. І тому сьогодні, — він робить паузу, оглядаючи зал, — ми зустрічаємо тих, хто тепер з нами. Тих, хто вижив і став поруч.
Його слова звучать важко і водночас, як клятва.
Радрер не каже слів на кшталт «веселитися». Він каже «стояти разом». Але все одно — це дозвіл. Це рідкісна тріщина в його граніті, з якої виходить світло.
Я знаю, що насправді Радрер не такий кам’яний, яким хоче здаватись. Я бачила це особливо чітко в одній сцені, яку випадково підгледіла. Як він заплітав косу Вілланії, поки розмовляв з нею. У його пальцях було стільки акуратності, батьківської майже-ніжності, що мене пробрало. Мій батько ніколи таким не був. Ніколи не був лагідним до мене. Він завжди був лише проблемою. А Радрер і Вілланія... Хай вони не рідні по крові, але рідніші за батька й доньку я ще не бачила. Лише з нею Радрер остаточно опускає свій щит і дозволяє собі щиру, теплу посмішку. Я ловлю себе на суперечності: серце заздрить, а душа радіє за них. Їх не можна назвати ідеальними батьком і дочкою: Радрер буває нестерпним цинічним бруківником, а Вілланія, подеколи, сильно перегинає з дисципліною. Але хто з нас ідеальний? Вже точно не я, зі своїми вічними метаннями.
Трохи згодом я вже стою перед дзеркалом, і відображення нібито не моє. Біла сукня лягає м’якими хвилями, тягнеться до підлоги, блищить у світлі свічок, як вишуканий замет.
— Ах ти, сяюча феєчка, — сміється Моргс, плескаючи в долоні. — Ну скажи, що сьогодні я себе перевершила, коли привезла тобі цю сукню. Наче відчувала! Ти — вилита принцеса з балади. Хоч зараз можна у вітраж вставляти.
Я вчіплююсь пальцями в поділ і не можу вдихнути. Біле… саме в такій сукні я бачила себе уві сні. У тому клятому тумані, коли Люцифер говорив мені в обличчя свої гидоти. «Золота пташка…» — навіть зараз його шепіт липне до шкіри. У цій сукні я ніби знову там. Знову — слабка, нічого не знаюча, загнана.
— Ні… — шепіт зрізається, майже не мій голос. — Ні, я не вдягну це…
Повітря застрягає в грудях. Біла сукня тисне, як зашморг. Я хапаю тканину за плече, і пальці тремтять так, ніби от-от перестануть слухатись. Один ривок — і шов тріщить. Лямка рветься. Я зриваю сукню із себе, як отруту. Вона падає до ніг м’яким глухим ляпасом.
Я залишаюся в тонкій сорочці. Дихаю часто, коротко, наче виринула з глибини. Коліна підгинаються.
— Я не можу… — шепочу, не в силі підняти погляд. — Я не можу носити це. Не після… нього.
Слово «нього» рве груди зсередини. Я знов бачу той сон, його посмішку, його голос. «Принцеса». «Феєчка». Тканина на моїх плечах наче обвуглилась, хоча там лише холодна шкіра.
Я тремчу. Не від холоду, а від того, що всередині все стискається, рветься і кричить. Я чую обурене "Ах!" Моргани. Біла сукня лежить біля моїх ніг. Вона така гарна. Але для мене вона — тавро.
І я не вдягну її. Ніколи.