Розділ 16

– Що це означає? – ледь чутно шепочу, завмерши від жаху, який випромінює його аура.
Швидко себе смикаю: не дозволю боятися навіть перед ним — королем демонів. Колись я вже зіштовхнулася з ним віч-на-віч і вистояла. Вистою і зараз. І не думатиму про те, що один лише рух його пальців здатен розірвати мені серце в мить ока…
Люцифер сміється оксамитово й хрипло. Підходить ближче. Крок за кроком, не соромлячись, наче ліс належить йому. Ні, наче йому належить увесь світ. Втім, певно, він так і вважає…
– Маленька, наївна Валькір… Ти ще не зрозуміла? Твої сни привели мене сюди. До тебе.
Сон. Я уві сні? Це не сон. Усе надто реально! Туман лоскоче шкіру, дихання виходить уривчасто, серце гупає, ніби ось-ось вирветься, тхне багном. І все ж, моя магія чомусь не пульсує в жилах. Я не пам’ятаю, як тут опинилася. Кинджала немає. Є лише він. Сам він. Люцифер.
Жах, злість, ненависть — все разом рветься в грудях. Через нього Руї пропав, розчинився десь між життям і смертю. Через нього Дрей лежить мертвим. Через нього мій світ перетворився на кров і руїни!
— Ти… — слова рвуться хрипло, я ладна їх не впізнати. — Ти — гидота. Все це — ти…
Він сміється тихо. Цей сміх вібрує в повітрі, як низька струна.
— Гидота? — він злегка схиляє голову, погляд демона палає темним світлом. — А може, істина? Твої друзі, як і ти, просто обрали неправильний бік. Уперті діти, що граються в героїв. Ви платите за це велику ціну, Валькір. Те єдине, що у вас є. Життя.
Його слова колють. Це не просто погроза, а глузування. Ніби кожне моє заперечення — лише розвага для нього.
Я стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоню майже до крові. Мені хочеться кричати, дерти його лице, ламати крила. Але ноги наче вросли в трясовину.
— Ми не діти, — шиплю я. — Ми спалили твій вузол у Золотій Академії. Ми зламаємо і тебе.
Кажу це й сподіваюся, що мої слова хоч трохи зачеплять його. Але на обличчі ворога не смикається жоден м’яз. Люцифер робить крок ближче. Його краса хижа, давня, надто людська, щоб здаватися потворною, і надто потворна, щоб бути людською. Він нахиляє голову й наче розглядає мене, як цікавий експонат.
— Ти так говориш… — його усмішка глибша, небезпечніша. — Але сама ж тремтиш… Золота пташко.
Я зціплюю зуби. Ні. Не тремчу. Не перед ним.
Він оголює хижу усмішку, як ніж. Повільно і з насолодою. Я тону в його очах, як у темній воді, і він тисне на те, що б’ється найсильніше:
— Скажи чесно, Валькір, — шепоче він, так близько, що я відчуваю його подих на шкірі, — коли твоя академія горіла, про що ти думала? Про перемогу? Про те, що вузол зламаний — і все буде інакше? Чи про інше? Про те, як хотілося б бути там, серед своїх, хай вони й зрадники для тебе?
Слова в’їдаються в груди, як гарячі вуглини. Палять там окремо від логіки, окремо від розуму. Я чую їх, і щось усередині відгукується — не голос, а старий, тугий шнур пам’яті, що тягне назад. У ту мить, коли дахи руйнувалися і золота мозаїка плавилася, у моїх вухах зовсім не звучало: «Ми зробили це», — звучало: «мама», «дім», «попіл». Моя фейська сутність схлипувала від утрати, як дитина.
Я хочу крикнути, розірвати його слова на шматки. Хочу вдарити кулаком по його обличчю і вибити з нього цю горду усмішку.
— Ні, — виривається з мене так різко, ніби сама себе ріжу. — Я не про них думала. Я думала про тих, хто постраждав, про тих, кого раніше знала. Не про зрадників, а про свій народ.
Він киває так, наче я щойно вклала йому в уста підтвердження.
— Твій народ? — він усміхається, і це слово в нього звучить, як прокляття. — Ти називаєш їх своїми, але сама стояла і дивилася, як вони горять. Ти плачеш за домом, який твої ж союзники обернули на попіл. Хіба це не кумедно? У чому ж твоя правда, феє?
Правда. Оце слівце дзвенить ложкою в мене у скронях. Моя права рука — та, що тримає повід і лезо — пам’ятає інший курс. Розум вершниці здає рахунок: ми спалили вузол, ми обірвали ритуал, ми дали шанс тим, хто не у вогні. Це холодна, залізна правда, і вона досі тримає мене за горло.
Але під цією правдою є тепла, тягуча рана. Так, мені було боляче. Чорт забирай, це було жахливо боляче — бачити, як усе, що було яскравим, білим, золотим, — перетворюється на дим. Хотілося б бути серед своїх? Можливо, в ту секунду, коли світ стогнав, мені хотілося сховатися в куточку фейської трапезної й ридати, доки хтось не притисне мене до себе... Всього на мить. На одну мить. 
Я відштовхую цю думку, як бур’ян. Відкидаю її так само рішуче, як відкину зраду.
— Моя правда? У тому, що ніколи, — кажу я тихо, кожне слово гріє, як сталь, — ніколи я не буду заодно з тобою. Ти можеш намагатися купити моє мовчання, змішати страх із бажанням, маніпулювати, що завгодно, але я оберу бій. Завжди. Навіть якщо мені доведеться горіти в останньому Пеклі за це.
Люцифер дивиться так, наче я щойно видала йому рідкісну монету. Його усмішка стає тоншою, майже лагідною, і в ній чується повага — не до мене, а до того, що в мене є принципи, і я все ще здатна люто боротися.
— Що ж, — каже він м’яко, — відмінний вибір для маленької пташки, що вирішила клювати серця. Тільки пам’ятай: вибори мають ціну. І часом ціна — не лише твоя кров...
Він усміхається так тихо, що кожне його слово здається ножем, підведеним до самої душі. Я сподіваюся, що зараз він замовкне й розчиниться, як цей туман, але замість цього демон знову говорить, і його слова знову ріжуть по живому:
— Ти все ще його шукаєш? — вимовляє Люцифер майже по-доброму, як сусід, що раптом питає про погоду. — Свого рудого вершника з великим секретом. — усмішка ширшає. — Побоююся: коли ти, нарешті, відшукаєш його, може виявитися, що часу вже не залишилося. Він горить, Валькір, як тонка свічка: яскрава й скороминуща.
Слово «скороминуща» падає в мене, як розпечений цвях. Уявляю Руї: руда пасемка, легкий сміх, погляд, який не здається. І в голові образ полум’я, що тягнеться в ніч, яке можна погасити одним змахом. Рве горло. Хочеться кинутися, закричати. Але я не даю волю емоціям.
Люцифер робить крок ближче, і його голос стає ще тихішим, як шепіт за стіною, який чутно лише тим, хто вміє слухати стару кров:
— Знаєш, — шепоче він, — у вашому роді є дещо… цікаве. Відголос. Слід. Річ, що зберігає пам’ять і відгукується на доторки тих, хто міг би це зрозуміти. Не здивуюся, якщо твої пращури лишили тобі не лише ім’я, а й двері. Двері, що воліли б не відчинятися…
Це не погроза. Це не пояснення. Це натяк, тонкий, як павутина: ніби він провів по ній пальцем і вклав відповідь, відому лише йому. У грудях щемить болісно: рід, пам’ять, приховані ключі — слова, яких я не хочу знати і які все ж тремтять у вухах.
Люцифер розправляє крила, і туман, здавалося б, зітхає й іде разом із ним. Його силует тане, як ніч, відступаючи назад. Останні слова падають на мене з тієї ж бездонної темряви, що пішла в степ кипарисів:
— Не марнуй часу, Валькір. Свічки гаснуть швидко. А старі двері не зачиняються самі по собі.
Він іде. Залишаюся я сама. Одна на мокрій землі, з присмаком смоли на язиці й відчуттям, що світ став удвічі важчим. Серце б’ється, як ударник на цвинтарі. Я здригаюся, і в тиші чую лише одне — свою обіцянку, гірку й твердую, як сталь:
— Я знайду його. Навіть якщо доведеться відчинити ті двері, про які краще не знати…