Розділ 15

Туман липне до шкіри, як мокра тканина. Я йду й не розумію, де я. Все здається чужим: кипариси ростуть кривими пальцями, їхні крони губляться в білій пелені, а корені, мов змії, лізуть під ноги. Земля під ногами м’яка й в’язка, наче трясовина вирішила проковтнути мене.
Я озираюся. Академія? Де її вежі, дракони, кам’яні склепіння? Де, може, занедбаний корабель або бодай одна знайома оку галявина? Позаду тільки туман і в’язка темрява, з якої народжуються лише нові тіні…
— Гей?
У відповідь глуха тиша. Я роблю крок, ще один. Серце б’ється швидше. Чим далі я йду, тим сильніше відчуття: мене тягнуть сюди спеціально. Ліс дихає. Здається, що гілля колихається не від вітру, а від чийогось подиху.
І тоді попереду, в просвіті туману, проступає силует. Чоловічий. Високий, міцний, плечі напружені. Стоїть так, ніби чекав.
Я завмираю. Горло смикає сухим клубком.
— Хто тут? — видушую, ховаючи страх за металом у голосі.
Він не відповідає. Просто повертає голову, і туман довкола нього згущується щільніше, наче зачарований.
Я роблю крок ближче. Обережно. Наче йду тонкою кригою, під якою вже чую тріск. Ще крок. Намагаюся намацати кинджал, який зазвичай ношу із собою, — його немає. Відьомське прокляття. Силует наче відступає глибше в білувату млу, кличе за собою. Я відчуваю, що якщо зупинюся зараз, ніколи не дізнаюся, хто це. І йду…
Туман стискається, і з нього виходить чоловік. Спершу я бачу лише плащ. Він чорний, важкий, із товстої шкіри, що характерно шелестить при кожному русі. Потім чоботи: високі, важкі, під якими навіть болото, здається, розступається. Його кроки звучать надто виразно для цієї в’язкої тиші.
Я вдихаю і завмираю. Обличчя проступає крізь білувату млу, і я розумію, що знаю його. Надто добре знаю.
Коли я бачила його востаннє — там, у колі ритуалу — він був викривленим, зламаним, увесь у світних тріщинах, як недозібрана статуя. Мертвонароджений король. Але зараз… він цілий. Більше ніж цілий.
Люцифер.
Темне волосся, що блищить у вологому повітрі. Риси обличчя, наче вибиті зі смаглявого мармуру, — різкі, досконалі. Ані тріщини, ані сліду болю. Він усміхається кутиком вуст, і ця усмішка, як удар.
Крила. Він різко розправляє їх, і повітря розривається. Чорні, шкіряні, як у дракона, але ще похмуріші, ще небезпечніші. Вони наповнені чорною магією Пекла. Перед ними відступає навіть світ дочок Лів.
— Ну, здрастуй, Валькір, — голос тягнеться, глибокий, у ньому метал і оксамит водночас. — Ми з тобою вже бачились якось, пам’ятаєш? Але, схоже, ти сама мене знову знайшла.