Розділ 14

Коридори гудуть не лише від стогону й кроків. Вони гудуть шепотом. Шепіт ковзає по стінах, липне до шкіри, ріже вухо дужче за крики поранених:
— Фалґорт — палій, — шипить хтось із урятованих біля стіни. — Він же святиню спалив. Це тавро назавжди.
— Що ти верзеш? Він герой, — відповідає інший голос. — Без нього демонічний вузол досі б стояв, і Люцифер прийшов би по всіх нас.

Я завмираю на повороті, застигаю, ніби сама стала частиною кам’яної стіни. Слухаю. Серце в грудях тремтить. Кров феї в мені спалахує, як полум’я в горщику з олією. Хочеться зірватися, крикнути, захистити Академію, дім, колиску. Файреліс. Навіть у руїнах для мене він більше, ніж просто каміння…
Але розум вершниці холодний і суворий. Він каже: «Це було потрібно. Без демонічного вузла ми зробили крок до перемоги. Без цієї жертви всі інші жертви були б марні».
Я зціплюю зуби. Чужі називають його фанатиком, а я — рятівником. Але якщо він палив мою святиню… хто тоді я сама?

Відповіді немає. Є лише розлом, що стає все ширшим…

Хочу піти від знайомих облич, хоч ненадовго сховатися на самоті, але вони, як на зло, знову й знову мене знаходять. Фірі ввалюється у вузький коридор із відром. У нього мокрі рукави, а щоки в сажі, і все ж вершник удає, що він бадьорий і спритний. Фірі підморгує мені, як завжди, але його пальці тремтять, і частина води виливається на плиту.
— Опа… слизько тут, — бурчить Фірі, наче винна підлога, а не руки.
Я підхоплюю відро, допомагаю доволокти до найближчих нош. Фірі на секунду ховає погляд, видихає і знову натягує свою щит-усмішку.
— Відпочинь, ти вся бліда, — зауважує Фірі.
— Про це не турбуйся. Встигнеться.
— У нас тут уже все під контролем. Ну, більш-менш. Серйозно, Фрея, — посміхається він, але в посмішці серйозність.
Я коротко киваю. Відпочити? Це й справді звучить принадно. З іншого боку: чи маю я право відпочивати, коли всі працюють і метушаться? Коли стільки крові? Коли мій друг на межі життя і смерті?
Я не кажу це вголос, і Фірі, узявши з ящика нові бинти, іде вперед, зникає в кінці коридору.

— Фрея? — мене кличуть тихо, хрипко.
Я озираюся: відьма, та сама дівчинка з порожньою оправою амулета, тягнеться до мене рукою. Обличчя в пилюці, губи потріскалися, але в очах сяє життя.
— Ти… рятівниця, — видихає вона. Слово звучить дивно, надто світло для цього місця. Вона бере мою долоню. Її рука легка, гаряча, як вуглик під попелом. На секунду в мені спалахує іскра: може, ми й справді витягуємо світ із чорної води. Може, ще можна…
Але коридор живе власною правдою. З-за спини хтось шепоче, не дивлячись:
— Зрадниця. Вона фея, а дивилася, як горить Академія.
Цей шепіт, як тонкий ніж під ребро. Іскра гасне. Я здригаюся. Відчуваю, як кістки всередині ніби тріскають — не від удару, а від сорому й злості водночас.

Я дивлюся на натовп урятованих та шукаю поглядом тих, хто шипить про мене гидоти. Замість них знаходжу не тих, кого треба. Чоловічі силуети в напівтемряві, руді відблиски у волоссі — щоразу подих затримується, а потім падає з висоти. Це не він. Знову не він. Порожнеча повертається, точна, як стрілка компаса: Руї тут немає.
Досить шукати його, Фреє, припини, — кажу сама собі. — Ти вже багато разів упевнилася, що його тут немає. То заспокойся!

Гул коридорів затягує голову в’язкою ватою. Я роблю зусилля й вислизаю з кам’яного лабіринту, поки ніхто не схопив за рукав. Іду туди, де тихо — туди, де Академія ще пам’ятає, що вона колись була просто школою, а не фронтом. Заглядаю в одну з аудиторій — тут вела заняття елегантна й завжди дотепна Лаванна. Зараз вона допомагає медикам в іншому крилі. Я торкаюся долонею парти — холод. На мить бачу, як у цьому самому класі Дрей раніше сперечався з Азарією: вона, уперши руки в боки, шпилила його за те, що він «маршує по життю замість того, щоб жити», а він схрещував руки на грудях і відповідав: «Марш — це теж життя, якщо навколо болото. А болото в нас довкола в буквальному сенсі, Зар». Я тоді сміялася, Азарія закочувала очі. Пам’ятаю, як Дрей ледве помітно всміхнувся — тим самим, скупим рухом губ, від якого одразу спокійніше. А потім у голову приходить зовсім інший епізод: нічна учбова тривога, ми всі зриваємося з ліжок, згадуємо нові правила. Схопивши потрібні речі й кваплячись сходами вниз, я ледь не впала, і саме Дрей підхопив мене під руку зі словами: «Посторонься, Валькір. Я попереду».

Я дихаю ротом. Горло дере.
— Фрея.
Голос низький, хрипкий. Я здригаюся, обертаюся. У дверному прорізі стоїть Ескар. Смолоскип за його спиною ріже тінню обличчя навпіл. Як він мене знайшов? Втім, неважливо. Не дивно. Він завжди звідкись умів мене знайти…
Вершник крокує ближче, і кожен крок відлунює в порожній аудиторії, як удар по стільниці. Погляд у Ескара темніший за ніч, і я рефлекторно стискаюся.
— Що?.. — питаю ледь чутно.
Він зупиняється за два кроки. Обличчя кам’яне, лише очі живі, і в них те, що він зазвичай ховає під льодом.
— Дрей… — він заплющує очі на одну коротку мить, ніби ковтає ніж, — помер.

Усередині мене щось ламається чисто, сухо, без крику. Я хапаюся за край парти — вона не тримає. Повітря немає. Звуків немає. Є лише ім’я, яке щойно стало порожнечею.
І знову спалах пам’яті: як Дрей, перетягуючи ремені мого сідла, буркотить: «Ти знову не затягнула. Так втрачають висоту». Як усміхається й підморгує Реї, коли та злиться, і кидає їй коротке «дихай». Як захоплено чистить свій лук, не помічаючи світу довкола.
Я обпираюся об стіну. У спину холодно, але зараз мені треба, щоб лід обпік. Я опускаю підборіддя, аби слова не витекли самі. Сліз нема — їх просто не вистачає.
Ескар стоїть навпроти, і в його мовчанні чути, як хитається щось велике, на чому ми всі тримались. На мить мені здається, що якщо я зараз скажу бодай слово, то ми обоє зруйнуємося. Тому я мовчу. І він теж. Та в цій паузі ніби вже чутно дзвін наступного удару. Смерть не зупиняється. Вона йде до нас, і ми знаємо: Дрей був лише першим у її списку.