Розділ 13

Гул госпіталю б’є по скронях, наче я стою посеред кузні. Повітря густе від запаху крові, диму й зіллів, і здається, що навіть стіни просякнуті цим хаосом.
Ліжок не вистачає. Поранені лежать просто в коридорах, на підлозі, на тонких тюфяках, які вже промокли наскрізь. Хтось стогне, хтось мовчить із розплющеними очима, наче вже пішов, хоча ще дихає. Студенти метушаться: носять відра з водою, бинти, подушки. Вода плюскає з відер, кров лишає сліди на плитах, і цей звук — ляп, ляп — уже неможливо вичистити з голови.
Я підхоплюю й передаю хлопчакові пакунок із бинтами, киваю, не дозволяючи йому бігти назад із порожніми руками. Мені здається, якщо хоч хтось зараз зупиниться, то все завалиться.
Вілланія сидить на краю імпровізованого ложа. Її вологі пасма прилипли до щік. Вона виснажена, але язик іще шепоче, а пальці креслять руни. Я бачу, як тремтять її руки, та вона не припиняє. З долонь струмує зелений світ, стягуючи рвані рани. Жінка-ельф на підстилці важко дихає, і кожен її вдих звучить, як ніж по склу.

Ляп-ляп.
— Ти видихлася, — шепочу я, опускаючись поруч.
— Я ще можу, — відповідає вона надто тихо, й уперто втискає долоню глибше в груди пораненої.
— Вілланія… — кажу м’яко.
— Фрея, прошу, — огризається відьма. Вона явно не має наміру здаватися.
Зітхаю і відходжу вбік.

Фірі сидить просто на підвіконні, бовтаючи ногами, й озирається на безкінечний потік нош.
— Ще кілька днів — і з госпіталю зробимо гуртожиток, — усміхається він, підкидаючи в руках яблуко, ніби жартом можна прикрити запах крові.

Ляп-ляп.
Хтось поруч фиркає, хтось зло дивиться. Та усмішка Фірі тримається. Він завжди прикривається нею, як щитом.
— Не мели язиком, краще допоможи, — докоряю.
Фірі, на диво, одразу погоджується. Він мовчки киває і зіскакує з підвіконня. Повз проходить інший знайомий студент — Джар. Вершник нічого не каже. Взагалі. Він просто йде коридором із двома пораненими водночас: одного тягне на спині, іншого на руках. Наче тіні, що звисають з живого каменю. Обличчя його кам’яне, жили на руках вздуваються, але жодного звуку. Ні скарги, ні втоми. Він наче сам став ношами. І від цього навколо нього стихає: навіть найгучніші шепоти завмирають, коли він проходить повз.

Я підводжуся, відходжу вглиб госпіталю, і от тоді бачу його… Дрей виявляється серед поранених — і це б’є по мені сильніше, ніж сам гул госпіталю. Його вносять двоє, плащ просочений кров’ю до плечей. Я бачу, як він намагається триматися рівно, але кожен рух дається з зусиллям. На боці глибокий розріз, чорний від демонічного опіку.
— Він прикривав Рею, — пояснює один із хлопців, ледь не спотикаючись. — Засідка. Вони йшли в хвості. Демони виринули з гірського перевалу просто на них.
Рея йде слідом. Її обличчя біле, як сніг, губи тремтять. Вона стискає свій лук так, наче досі тримає лінію. В її очах такий біль, ніби удар дістався їй, а не йому.
— Це моя провина, — видихає вона, і голос у неї вперше такий ламкий. — Якби я була швидшою…
— Тихіше, — Дрей хрипло всміхається, хоча його губи побіліли. — Я ж казав, що ти вперта. Тепер упирайся за двох.
— Не смій так говорити. У тобі впертості ще на трьох вистачить, — шипить у відповідь Рея, не в змозі всміхнутися.

Дрея кладуть просто на підлогу, на купу подушок і ковдр, поруч з іншими, кому не вистачило ліжок. Вілланія вже поспішає до нього, її пальці світяться, але я бачу, скільки магії вона вже спалила цієї ночі. Їй не вистачить…

Ляп-ляп.
Я стою й відчуваю, як у грудях тягне важким вузлом. Дрей завжди був залізним, незламним. І бачити його ось так, означає зрозуміти: ніхто з нас не невразливий.
Він корчиться, стогне, вигинається від болю. Рештки магії палять, але наче нічого не відновлюють. Лікар уже тут — вливає в нього відвар, оглядає рани. Мені вперше за день стає так зле, що шлунок скручує в вузол. Відходжу в бік, у глибину коридору, щоб не чути стогонів Дрея і схлипів Реї — і тут натрапляю на них.

Фейські обличчя. Знайомі. Хтось учився старше за мене, хтось молодше. Колись ми ділили столи в бібліотеці, тренувальні майданчики. Тепер вони лежать у бинтах і крові. Один юнак із виголеними скронями дивиться просто на мене. В його погляді немає слів, лише удар: ненависть і вдячність, зшиті в один вузол. Він живий, і знає, що я тепер не тільки фея, а й «Чорне полум’я».
Я опускаю очі, бо цей погляд пече сильніше за будь-яку рану.
А всередині щось зрізається: я не знаю, хто я для них. Рятівниця? Зрадниця? Чи просто чужа?
Думки обриває надривний крик Дрея. Я зриваюся на біг...