Розділ 12

Сніг під ногами рипить, мов тонке скло. Ми стоїмо втрьох на вузькому гребені хребта: я, Вілланія і Фірі. Ми дивимось униз, туди, де розкинулася Золота Академія Фей. Мій колишній дім сяє не золотом, а чужим, колючим багрянцем. Лігво демонів. Серцевий шпиль прорізає небо, мов шпага, а пульс усе ще рветься, наче поранене серце.
— Готовий, — шепоче Фірі, хоча цей шепіт більше для себе. Зараз він без звичної жартівливої усмішки. Кучеряві пасма хлопця вибилися з-під шапки, вії в інеї, і в очах то чи захват від майбутнього видовища, то чи страх. Зараз він виглядає особливо молодшим за нас: тонка шия, гострі скули, але погляд хижий, мов у сокола.
Жерл виростає з копиці темних хмар — чорний, як провал. Обсидіанове крило кидає миттєву тінь на наш схил, і на мить здається, що гори здригнулися. На спині, звісно ж, сидить Ескар. Він не махає нам, не озирається. Просто падає в пікірування, як вирок.
Вогонь.
Жерл розкриває пащу, і з глибини виривається яскраво-синій жар — чистий, позбавлений диму й густий, мов лава. Він б’є просто в саму тканину рунної решітки на шпилі. Різьблення спалахує, немов упіймало блискавку. Кожна руна смикається, кусається, корчиться, але полум’я здирає їх шар за шаром. Щити тріщать. Тріщини біжать по арках, по ребрах шпиля, як морозні візерунки, тільки гарячі й червоні.
— Ще тримається… — шепоче Вілланія, і її рука мимоволі тягнеться вперед, наче можна допомогти звідти, з гірського гребеня. — Але ненадовго.
Друга вогняна струя. Третя. Полум’я, немов ніж, що ввійшов у стару рану. Серцевий шпиль тремтить — я відчуваю це всім тілом. Усередині мене щось смикається, мовби ламали мою власну кістку. Я фея. Це моє місце. Моя колиска, моя гордість, моє світло. І я стою на снігу та дивлюся, як його спалюють.
Я знаю, що це не геноцид. Це не тероризм. Це війна, необхідність, це на благо всім нам! Якщо не зламати вузол, Люциферові дадуть нову шкіру. Якщо не вирвати цвях, дерево згниє повністю. Я знаю це. Я погодилась на це. Але знання не полегшує болю, воно лише дає йому ім’я…
Шпиль кричить. Точніше, кричить те, що вселилося в нього: демонічна в’язь, що рветься з м’ясом. Промінь ламається, б’є вбік, забарвлюючи хмари чорною кров’ю. Дракон робить коло, заходить нижче, потім іще нижче — і тоді рунна сітка лопається в самому серці. Удар. Гул. Багряний стовп на секунду вибухає білим. Серцевий шпиль валиться, трохи хилячись на північ, і тягне за собою арки, галереї, містки. Полум’я, зірвавшись з вершини, біжить дахами. Надто швидко, щоб бути звичайною пожежею; це руни дохнуть і спалахують у смерті, передаючи вогонь далі.
— Чисто, — з глухою усмішкою каже Фірі. — Ми зробили це.
Унизу метушаться тіні. Десь зриваються сигнальні дзвони, але запізно. Там, де колись був наш балет із музикою лютень, тепер марширує вогонь. Я притискаю пальці до грудей, відбиваю знайомий ритм заспокоєння. Прошу, пробач. Чи то Академію. Чи то дівчинку, якій колись здавалося, що тут безпечно, — саму себе з минулого.
І тут мене накриває: старий, напівзабутий сон повертається, мов вода після дамби.
Високий зал, мозаїчні підлоги. Музика — дедалі гучніша, дедалі щільніша. Я танцюю, і Ескар — хижий і красивий — не відпускає моєї руки. Повітря спалахує, як перед грозою. Крики, що рвуться під склепіння. Кігті дракона пробивають стелю. Обсидіанова голова змією входить усередину, і синій вогонь розпалюється в горлі, як небесна отрута. Я падаю, ковзаю в димі. Фарба, дерево, золото — усе плавиться. Феї біжать, горять, валяться, і серед цього аду стоїть він, вершник. Ескар. Стоїть і сміється. Не горить. І я кричу так, що голос рветься.

Я моргаю — і знову тут. Гори. День. Жерл робить ще одне коло. Ескар верхи не сміється. Він холодно палить те, що потрібно спалити, аби вирвати корінь. Але хребет обливає тим самим крижаним потом, що й тоді, у бальній залі мого сну. Невже це було провіщення? Про цю мить? Про те, як Ескар насправді спалить мою академію, тільки за зовсім інших обставин?
— Ти зблідла, — шепотом каже Вілланія. — Фрея?
— Я в порядку, — відгукуюсь і майже вірю. Майже.
Знизу долинає вибух. Там обвалюється центральний прохід. Вогонь перелазить на сусідні корпуси; частина комплексу палає суцільними язиками. Десь, ніби в горлі у звіра, виє демонічний голос — то чи рунний камінь тріскається, то чи якийсь зв’язуючий вузол дохне з музикою. Жерл відходить від потоку жару, Ескар ледь помітно зсуває корпус, і дракон знову тримає лінію.
— Чутки підуть, — тихо каже Фірі, ніби читає мої думки. — «Палій святинь». Вже чую, як у трактирах шепочуть…
— Хай шепочуть, — відповідаю, і голос мій звучить нижче, ніж зазвичай. — Святиня давно була осквернена. Ми лише закінчили почате демонами.
Але всередині все одно розповзається тріщина: одна половина — фея, що плаче за домом; друга — вершниця, що приймає ціну. Десь між ними — я. І в цій розколині також живе ім’я Руї.
Вниз валиться остання арка. Полум’я бере висоту, наче намагається стати вітром. Жерл підіймається, йде вище. Він видихався, але тримається. Його крила тремтять, а блиск луски нагадує лезо, щойно витягнуте з розпеченої кузні.
— «Дорослі» на підході, — Фірі опускає долоню на магічний артефакт — слухову раковину. — Радрер з загоном закінчать з демонами. А нам треба вивезти всіх бранців.
— Ще кілька хвилин, — прошу, і ні Вілланія, ні Фірі не заперечують.
А я дивлюсь на Академію, і вперше не бачу її золотою. Тільки червоною і чорною. На місці Серцевого шпиля — клекочуча вогненна порожнеча, як вирваний зуб, з якого досі тече кров. Промінь зник. Але повітря над руїнами пульсує, ледве вловимо, як посмертна судома.
І це тільки початок. Усього лише перший вузол. Скільки їх ще? І скільки бранців зараз томляться в демонічних камерах на інших точках? Що ще нам доведеться спалити, аби витягнути живих?
— Пора, — каже Вілланія. У її голосі немає тріумфу, тільки твердість. Вона спритно накидає каптур, закриваючи обличчя від вітру. — Ми зробили те, що мали.
— І зробимо ще, — додає Фірі, і з його молодим голосом ця фраза звучить майже клятвою. — У пекло всіх демонів. І Люцифера.
Ми відвертаємось від полум’я і ковзаємо вздовж гребеня, в сніг, у холод, у вітер. Але перш ніж звернути, я зупиняюся на півкроку й шепочу самій горі, попелу, диму:
— Файреліс, прости…
Схил глухо відповідає мені відлунням. А внизу, серед багряних язиків, на секунду наче спалахує тінь — тонка, людська, вузькоплеча. Мені ввижається рудий відблиск у волоссі… Міраж? Відгомін рун? Чи пам’ять грає зі мною ті ж ігри, що й демони?