Розділ 11

— Тихіше, — шепоче Вілланія натовпу, і голос у неї не як у бойового мага, а як у цілительки. — Ми свої.
Вілланія береться до роботи: замки на камерах, кайдани, ланцюги. Все — зачароване. Потрібен час, щоб розібратися з хижими демонічними рунами. Але ми спокійні, знаємо, що ці хвилини в нас є. Не лише тому, що більшість варти бачить десятий сон, а тому що Азарія, Джар і Дрей з Реєю — це група прикриття. Вони не дозволять дістатися до нас раніше, ніж ми виведемо полонених у безпеку.

Нарешті, закляття готове. Відьма проводить долонею вздовж ґрат. Руни спалахують і гаснуть, як дихання. Ельф підіймає голову, і в його погляді — шок, майже невіра, що він знову опиниться на волі.
— Ми виведемо вас, — кажу я. — Але не шуміть.
— Ви… з Бронзової? — шепоче мідний вершник. Голос хрипкий, але в ньому є сталь.
— Так. Ми — «Чорне полум’я», — відповідаю. Ловлю себе на думці, що кажу це з якоюсь незвичною гордістю. 

Ми йдемо вздовж відкритих камер, Вілланія знімає рештки чар із в’язнів, розкриває ослаблі замки. Обличчя, обличчя, обличчя... Червоне світло смолоскипів чіпляє вилиці, провали очей, ковзає по гравіровках на нашийниках. Я шукаю його. Надто швидко. Надто відчайдушно. Мені кожна темна постать здається знайомою.
— Руї? — шепочу в третю камеру. Ніхто не відповідає. Лише відьма з амулетом підіймає погляд і хитає головою.
— Руї з Бронзової? — вершник на інших нарах підіймається на ліктях. — Його не привозили. Казали… — він замовкає. — Що він згорів.

Серце в мене провалюється на секунду — і знову злітає, скажено, боляче, як птах об ґрати. Згорів? Що це означає? Він же впав у ущелину… Це він має на увазі? Чи те, що Руї вижив, потрапив до демонів, і згорів уже тут, у їхньому полоні? Його тут вбили???
— Що ти маєш на увазі? — вимогливо питаю у вершника. — Що означає “згорів”?
Але він мовчить. Я відчайдушно злюся.
— Скажи! Що з Руї з Бронзової? З рудим вузькооким вершником!
В’язень знизує плечима.
— Я нічого не знаю, — відповідає він.
— Фрея. Фрея, ходімо, — твердо каже Вілланія, стиснувши моє плече.

Всередині все здригається. Мені хочеться вижати відповіді тут і зараз, але часу мало — прикриття не вічне. Доводиться послухати відьму й рушити далі. Ми обходимо весь коридор — один, другий, боковий.
— Руї немає, — кажу нарешті, і чую, як це ламається в мені, як тонке скло. — Отже… або тримають вище. Або біля шпиля. Або…
— Біля шпиля нікого немає. Наша розвідка повідомляла, що всі полонені в одному місці. Але якщо це не так — Фірі, Саргара і Райзер знайдуть і виведуть інших. Не хвилюйся.
— І все ж, якщо Руї тут…
— Або його тут справді немає, — тихо, але твердо закінчує Вілланія.
— Ні, — кажу я так само тихо. — Він є. Просто… може, дійсно, не тут...

Ми виводимо першу групу. Дорога лягає крізь катакомби — старі ходи, що вели з підвалів Академії ще за часів, коли тут були лише фейські склади й лабораторії.

Я прикушую губу, озираюся на в’язнів. Вони рухаються, хитаючись, як тіні. У когось ноги ледве тримають, у когось погляд порожній, ніби очі досі залишаються в клітці. Вілланія бере одну дівчинку-в’язня під руку, допомагаючи не впасти. Ті, в кому залишилися сили, допомагають слабшим — підхоплюють за плечі, беруть на руки чи на спину — допомагають іти. Я теж приєднуюсь до підтримки.

Коридор звужується, стеля нависає низько, склепіння дихають вологою. Тут тиша не як у бібліотеці — в’язка, гулка, ніби сама темрява слухає. Ми йдемо в цій темряві, крок за кроком, і кожен звук здається надто гучним: брязкіт ланцюга, що лишився на руці ельфа, чи кашель полоненої відьми.

Згори долинає віддалений гул — не тривога, а радше гуркіт роботи шпиля, його червоного пульсу. Я відчуваю його в ребрах, ніби власне серце намагається підлаштуватися під чужий ритм.
— Швидше, — квапить Вілланія. — Нам потрібно дійти до другого виходу, поки в Академії не підняли повну бойову тривогу.

Ми звертаємо у боковий прохід. Тут пахне вогкістю й пліснявою, повітря густе й важке. На стінах висять старі смолоскипи, давно згаслі; вогонь Вілланії відбивається в сирих каменях, кидаючи викривлені тіні.

Попереду сходи вгору. Вузькі, поїдені часом, сходинки слизькі. В’язні підіймаються повільно, тримаючись за стіни, а я ловлю їхні погляди — кожен повен болю й слабкості, але й надії, яку вони не сміють назвати.

Нарешті склепіння розступаються. Ми виходимо в новий просторий тунель. За десяток хвилин шлях виводить нас у гірську ущелину. Свіже повітря б’є в обличчя. Запах снігу й хвої, холодний вітер із гір. Після гнилі катакомб він здається майже святинею.

Я озираюся назад. В’язні виходять один за одним, і кожен робить вдих так, ніби знову вчиться дихати. Їх зустрічають Бренн, Саргара, Фірі й Райзер, що вже чекали нас. Новини хороші для наших, погані для мене: в’язнів в Академії більше немає. Ті, яких ми вивели, — єдині. А значить, і Руї тут немає…

Ми розміщуємо людей у сховку під скелями, де тінь прикриває від очей ззовні. Бренн і Фірі зайнялися вогнищем, Саргара бурчить, що всі навколо надто шумлять, але я бачу, як у неї тремтять руки, коли вона допомагає відьмі з амулетом загорнутися в плед.
Вілланія сідає на камінь, зачиняє очі. Її обличчя бліде, але спокійне. Я знаю, скільки сил пішло на закляття й замки. Вона майже виснажена.
Я ходжу між в’язнями, перевіряю, хто дихає рівніше, кому потрібна допомога. Вони дякують шепотом, хтось плаче, молиться, хтось просто мовчки тримає мою руку, ніби я сама — їхня свята. Мені стає не по собі. Я киваю, посміхаюся, намагаюся бути для них сильною. Але всередині в мене все перевертається.
Я шукаю. Продовжую шукати, зігріваю в грудях надію, що пропустила його поміж виведенням усіх. Кожен чоловічий силует у напівтемряві здається його. Кожен вогняний відблиск у волоссі — нагадування про руде пасмо. Кожний прищурений погляд — як впертий блиск у очах Руї. Я ковзаю поглядом по обличчях знову й знову, і серце завмирає, а потім руйнується знову, коли розумію — ні. Його нема.
І все ж я не можу зупинитися. Навіть зараз, коли він не серед них, я чую в собі те саме дихання зі сну. Видіння, що палило мене й уночі, й на яву. Воно надто живе, щоб бути брехнею…
Логіка твердо каже: він мертвий. Але серце не приймає цього вироку. Я не можу повірити, що він зник. Не можу прийняти, що його світло згасло.
Я піднімаю погляд до далекого алого сяйва шпиля. Воно ріже гори, немов клеймо на шкірі. Світ шепоче: «Він загинув». А я відповідаю вперто, майже з люттю:
ні. Він живий. Хай не тут, хай десь ще, але живий. І я знайду його. Знайду.