Розділ 10

Вдвох з Вілланією ми сповзаємо з гребеня в тінь скель. Вітер пахне снігом і залізом. Унизу — Файреліс, вивернутий навиворіт: знайомі арки й містки ніби обвуглилися, а руни на плитах світяться багряним гнилом. Сердечний шпиль пульсує, наче чиєсь серце б’ється просто в камені, й від кожного удару в мене тремтять скроні.
— Вуаль, — шепоче відьма. — Так ми будемо менш помітні й зможемо пройти магічні пастки.
Її пальці спалахують тонкими нитками, і холодний полог магії лягає на нас, як сирий плащ. Повітря навколо стає трохи густішим; світ ніби глухне, приглушуючи кроки. Ми йдемо вздовж стіни, ковзаючи від тіні до тіні. На карнизах висять демонічні печаті. Коли ми проходимо повз, вони ледь помітно ворушаться, тягнуться, немов відчули нас, але Вуаль б’є їх по носі — магія шипить, і руни гаснуть.

Перший пост розташований прямо перед північною аркою. Двоє вартових: кремезні, з грубуватими невиразними обличчями, а роги в них, як у баранів. Один ворошить списом, насторожено мружиться в наш бік, ніби розгледів з-під Вуалі.
— Я владнаю, — шепоче Вілланія.
Вона витягує долоню — на шкірі проступають срібні цятки, як зорі, й складаються у в’язь. Голос у неї стає зовсім тихим, майже лагідним:
— Sopor lenis.

Сонний пил зривається з її пальців і падає на вартових м’яким снігом. Один устиг вдихнути, інший моргнути. Коліна в обох підкошуються; спис дзенькає об плиту — сухий звук тоне в пульсі шпиля. Демони опускаються у в’язкий, бездонний сон.

Ми йдемо далі. Від хвилювання в мене тремтять пальці, але з Вілланією я почуваюся значно впевненіше. Вона сильна відьма з великим арсеналом — уміло захистить. Відтоді, як опір уперше зіткнувся з Люцифером, Вілланія день і ніч тренувалася, щоб стати ще сильнішою. Радрер дістав для неї якийсь рідкісний чаклунський гримуар — відтоді відьма навіть засинала в обіймах із ним.

Якось вона сказала мені: «Я не дозволю, щоб демони знову безкарно викрадали й тримали наших місяцями, як зробили з Саргарою, Моргс, з тобою й іншими. Я стану сильнішою, щоб ми могли перемогти».
І кожен із нас намагається робити те саме: бути сильнішим заради тих, хто потребує нас.

Ми проходимо третій пост біля сходів у бібліотечний корпус. Тут четверо: двоє звичайних вартових і двоє щитоносців із вживленими в шкіру рунами. Такого видовища магічної мутації я ще не бачила. Вілланія не ризикує. Спершу — легкий рух зап’ястя, й над нами виростає тінь, як крило. Потім руни на її кистях загоряються бурштином:
— Umbrae velum. Somnum descendere.

Тканина ночі сповзає зі склепінь, мов завіса, зшита з темряви, і демони, не встигнувши збагнути, чому стало темніше, дружно клюють носами. Щити падають, немов відрубані.

Ми підходимо до бокової хвіртки — тієї самої, біля якої я колись ховалася від наставниці, втікши з уроку ритуальної магії. Не найкращий мій вчинок, і я ним не пишаюся. Але тоді я просто не витримала: Алланія, моя колишня подруга, при всіх кинула мені в обличчя, що мого батька занадто часто бачать у гральному домі. Я не знайшла в собі сил відповісти й утекла. Тоді мені здавалося, що це єдиний вихід. Пізніше я зрозуміла: сила не в тому, щоб утекти, а в тому, щоб стояти до кінця — навіть якщо боляче до крові.

Зараз замок на хвіртці новий, важкий, демонічний, з чорними прожилками, як на кістках. Вілланія довго працює над ним за допомогою закляття. Минає хвилин п’ять, перш ніж замок клацає і розповзається, поступаючись.
— У тебе руки, як у грабіжниці, — шепочу я, намагаючись розрядити напруження.
— Ні, як у ката, — холодно відповідає вона. — Бо кожен замок тут — це чиясь клітка.

Ми пірнаємо в коридори. Золота Академія, де я поспішала з конспектами, відчитувала особисту помічницю, роздавала інструкції на студраді — стала чужим храмом. Світильники горять кривавим світлом, кидають на стіни рвані тіні. На мозаїках поверх золота — нові лінії, чорні, як тріщини на льоді. Здається, ніби самі стіни шепочуть. Не словами, ні, а тертям каменю об камінь. Сердечний шпиль відбиває такт десь над дахом, і кожен удар віддається в сходах.

Студентів немає. Порожнеча й тиша. Звісно ж, їх усіх евакуювали, перетворивши це місце зі світлого навчального закладу на справжню військову фортецю — у чудовищне лігво Люцифера.

До підземелля ведуть два ходи. Ми беремо той, що під залом алхімії, бо там завжди менше людей. Втім, тепер тут менше людей усюди. Демони рухаються, як механізми: чітко, ритмічно, без пустоти між кроками. Двічі ми ховаємося в нішу — так близько, що відчуваю запах їхньої шкіри, і чомусь він завжди віддає чимось паленим і металевим.

Ще два пости. Ще два шепоти Вілланії:
— Dormias.
— Sopor.

Сон накриває вартових м’якою хвилею. Один встигає відкрити рота — і позіхає, як дитина, перед тим як гепнутись на щит.

І тоді ми нарешті спускаємося в нижні камери, зламавши черговий магічний замок. Цього разу на нього йде майже 10 хвилин…
Запах б’є в ніс одразу: вогкість, кам’яна сирість, кислий страх. Ще щось лікарське, трав’яне, аби не помирали завчасно. Коридор вузький; смолоскипи горять мізерно, тіні чіпляються за ґрати.

І ми бачимо їх.
Ельф із срібним волоссям сидить на підлозі, притиснувши руки до колін; навколо зап’ясть у нього сталеві кільця з порченими рунами, від яких шкіра ніби обвуглилася. Дівчинка-відьма, тонка, з чорними очима, притискає до грудей амулет без каменя, просто порожню оправу. Вершник у порваному плащі — мідний, по ременях видно — дихає рівно, але на шиї в нього мітка, схожа на тавро. Двоє фей — надто дорослі, щоб бути студентами, ймовірно, наставники, але мені незнайомі — сидять, зчепивши пальці, й шепочуть щось, аби не розпастися. У дальній камері вампір із надмірною блідістю навіть для своєї раси.

Я завмираю, не в змозі зробити вдих. Камери тягнуться одна за одною, і кожна, як окреме пекло. Руки, скалічені кайданами з рунами, тіні під очима, губи, обвітрені до крові. Шепоти, стогони, безглузді молитви й порожні погляди, втуплені в нікуди. Повітря густе, вологе, липне до шкіри, і в ньому витає не просто страх, а безвихідь, важка, як камінь.