Розділ 9

— Це ілюзія!
Вілланія витягує руки вгору, і над її пальцями спалахує в’язь рун — іскри б’ються, наче намагаючись розірвати повітря. Ескар тримає керування Жерлом і не заважає відьмі.
— Але їхні кігті… вони ж справжні! — кричить Азарія, відмахуючись списом, по якому тече чорна крихта.
— Це демонічна ілюзія! — чітко повторює Вілланія, і очі її горять, як сама буря. — Якщо віриш у неї — вона реальна!
Вона зриває крик заклинання:
— Dispergerere!

Але нічого не відбувається. Ми продовжуємо відбиватися, як можемо, та м’язи зводить, темрява ущільнюється, і дракони дедалі сильніше збиваються з курсу, врізаючись одне в одного й загрожуючи впасти з неба. Птахи схожі на чорну хижу хмару з червоними очима — вона затягує все глибше, ріже гостріше. Навіть розуміючи, що це ілюзія, я не можу до кінця від неї відхреститися. А наші дракони й зовсім налякані та дезорієнтовані.
— Dispergerere! — волає Вілланія щосили.

Білий спалах, мов розкат блискавки просто в зіниці. Світ розривається. Птахи тріщать димом, ламаються, зникають, тануть, мов жарини, кинуті у воду. Їхні крики обриваються.

Залишається тільки холодний вітер. Порожнє небо. І тремтіння в пальцях, яке не минає…
Дракони вирівнюють крила, важко дихають, із пащ виривається пара. Я ковтаю, не розуміючи, як швидко серце встигло вдарити тисячу разів.
— Демонічна пастка, — голос Вілланії стає тихішим, я ледь чую його за поривами вітру. — Спеціально проти драконів. Ілюзія страху. Для людей вона слабша, а для звірів — смертельна паніка.

Безіменний фиркає, струшуючи рештки тривоги, і я гладжу його по шиї, намагаючись заспокоїти й його, і себе.
Ми летимо далі, але руки все ще тремтять. Кігтистий гул рою виїдає вуха ехо-болем, і навіть коли небо нарешті порожнє, дракони важко втягують повітря, мов після занурення. На сідлі й одязі мокро від поту та інею. На шкірі — чорна крихта, суха, як попіл. Вілланія стискає руками сидіння, і пальці в неї дрібно тремтять. Азарія ковтає лайку й відводить погляд, ніби соромно, що голос зірвався. Фірі намагається видати жарт… але зрештою з його вуст не зривається жодного слова.

І це тільки початок. Якщо дорога нашпигована такими пастками, то що чекає біля самого Сердечного шпиля?
Поки чорні птахи закривали нам огляд, світ устиг змінитися. Сонце остаточно зійшло — ранок розчахнутий, мов рана: небо витерте до блідо-блакитного, краї хмар затягнуті холодним світлом. На горизонті проступають потрібні хребти: темні, холодні, зубчасті, як гребені клинків. Ми тягнемося до них, і втома сідає на плечі свинцем.
Безіменний тепліє підо мною, вирівнює дихання. Я продовжую гладити його по шиї, і сама вгамовуюсь, та в голові не стихає інше. Демони вміють підробляти страх так, що він стає плоттю. Якщо вони тчуть реальність із паніки, чи не вони тчуть і мої сни? Чи не їхня голка прошила мені серце видінням, яке я прийняла за правду?
Чорт, ні. Я чула Руї. Не просто бачила — чула, майже відчувала, як у нього підіймається груди. Це було живе. Може, я дурепа. Може, тримаюся за примару. Але моє серце шепоче одне й те ж, наполегливо, як закляття: він живий. І якщо там полонені — я знайду його серед них. Або помру, перевіряючи.

Ми виринаємо з останньої смуги туману й сідаємо на вершину сніжної гори. Кігті драконів риплять по насту, вітер б’є в обличчя крижаними пальцями. Нижче, за карнизом білих ребер, розкривається Файреліс. Тільки там уже не Академія Золотих Фей. Там, де Сердечний шпиль здіймається золотою голкою, тепер пульсує алій стовп — мов рана в серці світу, з якої не зняли шви. Промінь рветься вгору, забарвлюючи хмари кров’ю, і червоне світло дихає, дихає, дихає — як чуже серце, збиваючи такт моєму.

Ми мовчимо. Ніхто не рухається. А внизу б’ється це моторошне, сюрреалістичне серце — наш орієнтир і наш вирок. І я розумію: гра скінчена. Далі — тільки війна.