Розділ 8

Ми злітаємо в тиші, тільки стукіт серця гримить у грудях. Безіменний першим рветься в небо, його крила ніби виштовхують повітря з плацу, й решта драконів підіймаються за ним. Спочатку їхній гул рівний і важкий, але згодом нічний холодний вітер ріже обличчя, мов бритвою, і подих збивається від його крижаних поривів.
Зорі над головою, як голки, що прорізали товсте чорне полотно. Чомусь не видно ні місяця, ні хмар. Лише безкрайнє чорне небо, куди ми врізаємось один за одним. Бронзові дракони тримають стрій. Рівні, потужні, немов самі камені Академії ожили й злетіли. Але шлях довгий: від Бронзової до Золотої не рукою подати. Навіть по небу. Доведеться не заснути, коли втома тривалого польоту загорне у свій плед.
Я притискаюся до Безіменного, відчуваю кожен його рух. Час тягнеться, як натягнута струна. Ми летимо стільки, що ніч починає здавати позиції. Чорне небо поволі блідне, й десь на горизонті проступає тонкий натяк на світанок. Це ще не сонце, але вже не повна темрява. Глибока ніч розчиняється в густому темно-синьому, а потім у холодному сталевому.
Очі злипаються від утоми, тіло тягне вниз, у сон, і якби не злі пориви вітру та постійні ривки м’язів дракона, я, можливо, задрімала б просто в сідлі. Повіки тяжчають, холодне повітря щипає шкіру, але я змушую себе триматися. Я не маю права заплющити очі. Навіть на мить. Це не просто політ, це війна. До того ж, хто не знає, що дрімати верхи на гігантському звірі посеред неба — так собі ідея?
Ще одне усвідомлення вогнем усередині не дає мені зімкнути очей. Ми летимо у Файреліс. Мій колишній дім. І він більше не мій.

Інші тримаються кожен по-своєму. Фірі то й діло клацає пальцями по ефесі кинджала, бурмоче безглузді куплети й сам же над ними хихикає, ніби намагається розвеселити сам себе, щоб відігнати сонливість. Джар мовчить, кам’яний і зосереджений, немов у суворому воїнському трансі. Азарія не витримує тиші й півголосом бурмоче прокляття на адресу холодного вітру й демонів. Райзер іноді з нею говорить, іноді підкидає й ловить кинджал просто в повітрі, не боячись упустити його. Рея часом про щось перемовляється з Дреєм, а в інтервалах спокійно рахує вдихи й видихи свого дракона, немов медитуючи. Бренн бурчить собі під ніс, постійно поправляючи свій обладунок, і щоразу це звучить так, ніби він лає небо. Саргара, вона ж Кіготь, гострить свій клинок навіть у польоті, проводячи каменем по лезу так, що відблиск звуку чутно навіть крізь гул вітру й биття крил. У Вілланії немає власного дракона, вона сидить на Жерлі, обіймаючи спину Ескара, і дивлячись на них, я мимоволі заздрю, хоча розумію, що між ними нічого немає.

Ми всі різні. Але в цю мить — одне ціле. Один рій. Одна тінь, що ковзає передранковим небом…
У якийсь момент Безіменний смикається різко, не так, як зазвичай, і я відчуваю його ривок нутром, немов щось чуже вчепилося в кістки. Рев драконів котиться по строю: низький, тривожний, уривчастий. Паніка розростається, як пожежа в сухій траві.
— Що за… — Райзер прикриває обличчя рукою від пориву, але це не вітер.
Небо перед нами тріскається, мов рвана тканина, і з розлому виривається рій. Чорні крила. Сотні. Тисячі. Очі — червоні, як розпечене вугілля. Крики, ніби залізні стріли у вуха.
— Демони! — горлає хтось.
— Потвори! — Фірі зривається на вереск.
— Це хижі птахи! — Азарія кричить так, що хрипне.

Дракони рвуть повітря, збиваються з курсу. Безіменний гарчить, клацає щелепою. Кіготь витягує меч, Райсі натягує лук, Азарія зриває спис — і довкола все тоне у крилах, кігтях і крику.
— Тримайте стрій! — голос Ескара прорізає гул, але навіть він звучить глухо в цьому кошмарі.

Птахи валяться на нас десятками. Їхні дзьоби тягнуться до очей драконів; кігті скрегочуть по лусці, залишаючи світлі борозни. Жерл іде в крутий віраж, Ескар прикриває Вілланію тілом, Бренн лається й рубає навмання, Дрей із Реєю намагаються втримати лінію крила. Джар — кам’яний, стиснутий в один удар, але навіть він ледь стримує свого звіра. Райзер нервово сміється, підкидаючи ніж, і тут же вганяє його в найближчу тушу. Сталь проходить крізь пір’я надто легко, ніби це дим, а не плоть. Ніж повертається до нього мокрим, але по руків’ю тече не кров, а чорна, як сажа, крихта, і в животі в мене холоне...

Безіменний б’є повітря хвостом, на секунду звільняючи нам простір. Я тягнуся до пояса, де закріплений кинджал. Лезо входить у пташиний бік, і мене обдає крижаним, нелюдським холодом, ніби я вдарила у відро з темною водою. Тварюка розсипається клаптями тьми, але на її місце відразу ж пірнають ще три. Вже прикидаю в голові: могла б створити величезний спалах світла, щоб стерти потвор. Але є велике АЛЕ: тоді ж я осліплю й наших драконів, і інших вершників, а така помилка може бути рівна смерті.
— Лівіше! — кричить Рея, і її дракон, витягнувшись, прикриває нам бік. Стрій усе одно танцює, як у штормі.
Дзьоб раптово впивається Безіменному в морду. Дракон смикається, жбурляє тварюку вниз, задирає голову й реве так, що навіть зорі тремтять. Азарія, висячи на ременях, кидає спис — держак пронизує одразу двох, і вони розсипаються у вологий прах.
— Отак вам, пернаті виродки! — гарчить вона.

Зліва Фірі втрачає ритм, його звір провалюється на півкорпуса нижче — й одразу десяток червонооких зривається до нього клином.
— ФІРІ! — я верещу, Безіменний кидається напереріз, ми пробиваємось крізь липку завісу пір’я. Носом відчуваю металевий пил, він лізе в горло, смикає блювотний рефлекс.
— Я цілий! Я цілий! — тараторить Фірі, але я бачу, як він учепився в свій кинджал, немов у рятівний трос.
— Вище! Тримати висоту! — Ескар рубає кожне слово. Жерл слухняно злітає, закриваючи нам фронт, і на мить здається, що ми пройдемо… але рій стискається, як кулак, і небо знову зникає.

Стріли Реї йдуть одна за одною — у оглушливий ляскіт крил. Деякі птахи, отримавши удар, не падають, а просто гаснуть, як іскри. Серце б’ється об ребра, пальці зводить від холоду, думки скачуть: «щось не… щось не так… так немає бути». Але часу думати немає. Ще один дзьоб — і я інстинктивно відводжу Безіменного вбік, але ми не тільки руйнуємо стрій, а й врізаємося в дракона Фірі. Фірі зойкає, чи не підскакуючи в сідлі.
— Назад у лінію! — Ескар.
— У лінію, ЛІНІЮ тримаємо! — підхоплює Дрей.
— Та які до Лів лінії, коли НЕБО ЖЕРЕ НАС ЖИВЦЕМ?! — зривається Бренн.