Розділ 6

Бронзовик і агатниця пронизують одне одного поглядами. Я вже бачу, як їхні плечі напружуються, як стискається хватка на списі й як у нашого тягнеться рука до меча. Іскра от-от стане полум’ям — і бризне кров. Їхні дракони підходять ближче, гарчать і скаляться, готові вступитися за господарів.
І в цю мить Ескар опиняється між ними. Не второпаю, коли він устиг зрушити з місця: щойно стояв збоку, а тепер уже кам’яною стіною стоїть на лінії удару. Його рух різкий, але точний.
— Назад, — вимовляє він.
Голос негучний, але в ньому метал, від якого тремтять нерви.

Обидва завмирають. Наш бронзовик важко дихає, очі горять, пальці все ще судомно тримають руків’я. Агатниця, навпаки, непорушна, як висічена з каменю. Але її спис усе ще в руці, і в цій мовчанці більше виклику, ніж у крику.
Ескар повертає голову — спершу до бронзовика, потім до неї. Його погляд холодний, як сталь у тумані.
— Не час для особистих рахунків, — відрізає він. — У нас один ворог. Якщо не розумієте цього, то вам немає місця в цій академії.

У бронзовика в очах на мить спалахує образа, адже він тут свій, один із нас, а Ескар одним холодним словом поставив його на край кола. Але повага до капітана переважує. Він зціплює зуби, відводить погляд і робить крок назад.
Ескар же — ідеальний лідер. Він не підвищує голосу. Не робить зайвого жесту. Але це працює. Працювало завжди.
Бронзовик повільно відводить руку від меча. Агатниця послаблює хватку на держаку списа, куточок її рота трохи смикається, наче вона була готова кинути щось їдке. Але Ескар дивиться на неї так, що слова вмирають, не зірвавшись із язика.

Повітря все ще напружене, дракони продовжують гарчати, але вогонь, що от-от мав спалахнути, тепер задавлений у зародку.
І тут Радрер рухається — всього лише на півкроку вперед.
— Так і буде, — його голос падає зверху, важкий, як камінь. — Поки я командую, ніякої ворожнечі між вами. Хочете битися — демонів на всіх вистачить.

Натовп завмирає. Ніхто не відповідає.
А я стою й думаю: ще секунда — і кров пролилася б просто тут, на плацу. Але Ескару вистачило кількох слів і одного погляду. І вперше я ловлю себе на тому, що серед студентів немає людини, яка тримала б цей хаос міцніше, ніж він.

Натовп перешіптується, поки Радрер виходить на середину площі. Він не поспішає, і від цього його кроки здаються ще важчими. Присутності достатньо, щоб шум стих сам собою. Важкий погляд, як удар каменя об метал, ковзає по новоприбулих. Він ніби рахує їх — один, другий, третій. Не люди. Одиниці сили. Фігури на дошці, де партія давно йде на виживання.
— Запам’ятайте, — його голос звучить неголосно, але так, що навіть дракони перестають пирхати. — Академія не буде вашим домом. Вона буде вашою фортецею. А фортеця тримається тільки тоді, коли кожен камінь на своєму місці.

У мене біжать мурашки по шкірі.
Новачки тримаються по-різному: Ліра трохи всміхається, Еш наче чекає овацій, а Доріан лише підіймає брову й щось відзначає у своєму блокноті. Але ніхто не промовляє ані слова.
І саме в цю мить Радрер, майже непомітним кивком, дозволяє Ескару зробити крок уперед. Це не схоже на наказ, швидше на визнання: тут є ще один голос, якому можна дати пролунати.
Я мимоволі знову впиваюся поглядом в Ескара. Шкіряний обладунок сидить на ньому, мов друга шкіра, обличчя спокійне й холодне, ніби в жилах у нього не кров, а лід. Але я знаю цей погляд. Знаю цю лінію стиснутих губ. Він не радий. І не тільки тому, що кілька митей тому мало не спалахнула бійка. Ні, тут щось інше, ще щось…

Ескар затримує погляд на Лірі трохи довше, ніж на решті. Між ними щось є — я відчуваю. Суперництво, минуле… чи і те, й інше водночас. Її усмішка відповідає на його тишу. І від цього повітря між цими двома стає гострішим.
— Ми не просили підмоги, — каже він нарешті, вже для натовпу. Голос негучний, але чіткий. — Нам не потрібні ті, хто плутатиметься під ногами. Якщо ви тут, доведіть, що вмієте тримати стрій. Інакше краще повертайтеся туди, звідки прилетіли.

Обличчя Радрера не змінюється ані на йоту. Він дозволяє Ескару говорити.
Наші збиваються щільніше. Я відчуваю поруч плечі: Азарія, Морґана, Райсі, Дрей, ще хтось із команди. Ми — один блок. Новачки — інший. Між нами тягнеться невидима тріщина.
Еш голосно подає голос першим:
— Тримати стрій? — усміхається він, розправляючи плечі. — Друже, я виріс у строю.
— Побачимо, — відрізає Ескар крижаним тоном.
— Повернутися туди, звідки прилетіли? Чудова порада для студентів згорілої академії, — з похмурим натяком на сарказм бурмоче Доріан.
Я зустрічаю погляд Ліри. Вона мовчить, але в її очах горить те саме: О так, буде весело.

А я думаю про інше.
Про те, що Радрер не просто так пустив їх сюди. Тепер ми — не просто Академія. Ми вузол. Точка, де стикаються чужі долі, чужі війни, чужі таємниці. І ніхто з нас не знає, хто завтра виявиться союзником чи зрадником…

Після промови директора напруга все ще висить у повітрі. Натовп поступово розсмоктується: старші ведуть новачків у гуртожиток, показують зали, плац, розпорядок. Але погляди й перешіптування залишаються, наче невидимі іскри тліють у кожному кроці.
І тут Ліра, проходячи повз Ескара, сповільнює крок і кидає через плече:
— Все такий же… — її голос тягучий, грайливий. — Холодний зовні, гарячий усередині. Впізнаю тебе.

Вона всміхається — не відкрито, а так, наче ділиться таємницею, доступною лише їй одній. Ніби згадує щось, що для решти лишається здогадкою.
У мене під шкірою спалахує жар. Серце робить ривок, і я ненавиджу себе за цю реакцію. Це не моя історія. Але те, як вона сказала — надто відверто, надто по-старому, надто явно їх.
Ескар не відповідає. Але його мовчання тільки гірше...

Натовп уже майже розійшовся, коли нас перехоплює Фірі — новачок у «Чорному Полум’ї». Бронзовик, що зазвичай поводиться як балагур і жартівник, але зараз його очі серйозні. Він киває Ескару й вимовляє так, що чуємо тільки ми:
— Є новини з розвідки. Золота Академія Фей. Файреліс. — він кидає короткий погляд на мене, ніби заздалегідь розуміє, як це вдарить. — Їхній Сердечний шпиль… став вузлом. Через нього Флаймар живить ритуали для оболонки Люцифера.