Розділ 5

Я йду коридорами Академії, але кроків не чую. Камінь гулко віддає звук, а слух пішов кудись углиб. Наче мене тут зовсім немає. Все ще бачу перед очима її обличчя: тремтяча усмішка, вологі очі, безглузда сукня з квіточками в кабінеті Радрера, де навіть повітря ріжеться, як холодне залізо.
Тепер вони — моя сім’я — знають, що я напівкровка.
Ну і що? Зрештою, рано чи пізно це все одно спливло б. Я просто тягнула час, наче дитина, що відкладає зізнання. Наївно думала: ще день, ще тиждень у ролі «висхідної напіввершниці» дасть мені фору.
Це не катастрофа. Просто кінець однієї ілюзії.
Я намагаюся переконати себе, що це неважливо, що мене більше хвилює інше. Але думка липне до скронь, як кров: тепер мама дивиться на мене інакше. Не як на ту рідну доньку, її маленьку «феєчку-принцесу» з ідеальними манерами й золотим майбутнім, а як на щось чуже. Напівкровку. Ту, що наполовину — вона, а наполовину — зрада.
Події довкола накочуються, як лавина. У королівстві фей напруга, якої я не бачила навіть в Академії напередодні війни. Все валиться, тріщить, хитається. Я знала, що серед нас є зрадники, що Флаймар не один. Але щоб так? Щоб цілі роди, старійшини, цілі доми ставали на бік демонів? Щоб Люцифер отримував море відкритих союзників?
Кажуть, наш король досі мовчить. Він наче вичікує, ховає свої карти, як шулер за гральним столом. Але Семигір’я вже не чекає. Єдиний король Тарн зібрав армію й відповідає війною на війну. Демони отримали виклик. І тепер фронти розмічені не лише землями, а й серцями.
Я заплющую очі й відчуваю, як усередині розростається холод. Світ горить. І цього вогню не оминути…
Може, це і є мій хрест — завжди балансувати на межі: бути напівкровкою між світами, яку жоден не визнає своєю. Може, тому я й опинилася тут, в Академії Бронзових Драконів, на самому вістрі війни, де кожен день — вибір.
Але одна думка все одно тисне сильніше за всі новини й чутки:
Нагорода.
Слово відгукується в голові, як удар дзвона. Для матері — спасіння. Для Академії — звіт, гарна легенда. Для Радрера — прагматичний жест. Він не міг не знати, що наш дім уже в зашморгу боргів, і кинув цю мотузку тим, хто тоне, назвавши її «винагородою».
І все ж, порожнеча підступає.
Не тому, що я не пишаюся собою. Я знаю, чого варті ті ночі, та боротьба, страх і тортури. Я знаю, що вистояла там, де могла впасти. Я рятувала не заради титулу й грошей — рятувала, бо інакше ми всі б згоріли. А це моє. Моє до останньої краплі крові.
Але в очах матері лише золото. Її радість була такою щирою, що я вперше за довгий час згадала її колишню посмішку. І все ж у ній було не про мене. Про гроші. Про те, що наш дім отримає половину шансу на життя, але не завдяки мені, а завдяки жесту чужої людини. І від цього серце вивертає сильніше, ніж від усіх ран.
Тож виходить, дім я врятувала не сама. Не грантом, не власною працею. Його викупили чужі руки. І, може, саме тому слово «нагорода» звучить так двозначно. Для інших воно означає перемогу. Для мене — нагадування, що я все ще залежу від рішень тих, хто сильніший.
Але я прийму її. Хай. Якщо ці гроші втримають сім’ю на плаву — я візьму їх без зайвих слів. Просто хай знають: мої справжні перемоги не вимірюються золотом. Вони вимірюються тим, що я врятувала Моргану та інших напівкровок. Що ми спалили демонічні кайдани й не дали людям Флаймара закінчити ритуал пробудження Люцифера. І цього в мене вже не відняти.
З цими думками повертаюся до нагальних справ. Двір Академії вже кипить.
Спершу це всього лише гул: далекий, той, що вібрує в грудях, схожий на грім у горах. Але тіні падають на землю, і повітря тремтить від важких крил. Один за одним дракони входять у віраж над кипарисами й сідають на майданчик. Земля тремтить від посадок, повітря просякнуте гаром і вітром.
Студенти збігаються. Ті, хто лишився в Академії після війни, хто вижив, хто вчепився зубами в це місце, — усі стоять і дивляться. І тепер мають ділити стіни й небо з тими, хто тільки прибуває.
Я ловлю на собі погляди друзів: напружені, у когось похмурі. В очах у всіх одне: чужі. Навіть якщо їх прислали заради допомоги, довіряти їм ніхто не збирається.
Я згадую свій перший день тут. На мене дивилися точно так само, а може, навіть гірше.
Першою кидається в очі рудоволоса гарна дівчина з вогняною лускою, що зіскакує з дракона — чорного, як гроза, але невеликого: його розмір не дотягує до Жерла, а порівняно з Безіменним він і зовсім малюк. Манера впевнена, а погляд насмішкуватий.
— Ліра, — долинає шепіт збоку. — Та сама, що була в команді Ескара, коли він ще навчався в Штормовій.
Вона поправляє шкіряний нагрудник, обводить нас поглядом і злегка піднімає куточок губ у єхидстві, немов уже готується до конфлікту. Дивно, але вона, дійсно, не подобається мені з першого ж погляду... 

Слідом за нею приземляється мідний дракон. Його вершник — хлопець із відкритою усмішкою й нахабним блиском в очах. Волосся темне, довге, трохи розтріпане вітром, а рухи легкі, ніби він не студент, а актор театру.
— О, це Еш, — кидає хтось із наших. — Часто приїздив до нас на змагання.
Йому вистачає кількох секунд, щоб упіймати відверто оцінювальний погляд Моргани. Вона навіть не намагається приховати цікавість — і він відповідає тим самим: лінивим підморгуванням.
Моргана ледве помітно прикушує губу й відводить очі, але я надто добре її знаю: у голові в неї вже крутяться десятки жартів, якими вона збирається його добити за першої ж нагоди.

Слідом опускається ще один дракон — сірий, витягнутий, кістлявий, наче сотканий із туману й кісток. Його вершник — високий хлопець у строгому темному плащі. На плечі в нього важка сумка, набита книжками. Він зістрибує, відкриває блокнот і щось тут же занотовує, навіть не удостоївши натовп поглядом.
— Прокляття, — крізь зуби шипить Азарія поряд. — Доріан. Архівар. Можу посперечатися, в бою замість меча буде читати нам лекції з тактики.
Я мимоволі хмикаю — у тому ж тоні, що й вона. Наші погляди зустрічаються, і вперше за довгий час ми розуміємо одне одного без слів. Не знаю, як це назвати. Точно не дружба, але… Може, її зародження. Ми з Азарією пройшли через багато: від того моменту, як вона вилила на мене алкоголь, і до тієї Скайтерри, де я її врятувала, і до нашої останньої битви, де ми стояли пліч-о-пліч. Ми точно більше не вороги. Хоча, поки ще й не зовсім подруги...