Розділ 4

Кабінет Радрера зустрічає мене звичними холодом і тінню. Вузьке високе вікно впускає всередину тонкий промінь денного світла, що падає на важкий дубовий стіл, поїдений часом і все ж величний. На ньому рівні стоси паперів і сувоїв. Жодних зайвих предметів, жодного натяку на затишок.
За спинкою головного крісла — стелажі з картами й книгами, списані мітками, лініями, планами. Все ніби говорить: тут рішення ухвалюються холодно й безповоротно. Атмосфера, немов сам Радрер: залізо в обличчі й камінь у голосі.
І посеред цього холодного, контрольованого світу — вона.
Дафна Валькір — моя мати.
Вона сидить на краю важкого крісла, ніби боїться залишити в ньому слід. Світле волосся зібране в недбалий пучок, вибиті пасма м’яко падають на обличчя. На ній проста сукня з квітковим візерунком, надто легка, надто домашня для цього похмурого кабінету з кам’яними стінами й важким столом Радрера. Її пальці нервово крутять поділ, а очі — вологі, тремтливі, чіпляються то за стіл, то за вікно, то за мене.
— Фрея… — голос тихий, майже винуватий.
Я відчуваю, як усередині підіймається ціла буря. Зневага до цієї безкінечної безпорадності, до того, що вона вічно все руйнує і псує. Але водночас щось гостре, болісне й невідворотно тепле. Бо це мама. Якою б вона не була. Рідна кров, голос, що колись співав мені колискові, руки, що заплітали коси, вплітаючи в них квіти.
Але інший голос у мені знає ціну її крадіжкам, її інфантильності, співзалежності й помилкам, що втягнули наш дім у боргову яму. Скільки разів я мріяла, щоб вона бодай раз вчинила правильно, взяла відповідальність, а не ховалася за цією нервовою усмішкою…
Дафна піднімається, робить крок до мене, і в її очах надто багато всього одразу: вина, радість, страх.
— Дитя моє…
Слова б’ють у груди. Я стою каменем, руки не підіймаються. Я й досі не знаю, що відчуваю більше: любов чи злість.
Радрера в кабінеті немає. Він залишив нас із матір’ю наодинці. І слава Лів. Зараз би я не витримала говорити з нею при сторонніх.
— Навіщо ти тут? — мій голос звучить рівніше, ніж я очікувала. Сухо, майже чужо. — Що тобі потрібно?
Мама кліпає, ніби не вірить, що я можу говорити з нею так. Але я можу. І мушу.
Хоча… може, це злість не на неї. Може, все значно гірше...
Адже, якщо чесно, це не вона підвела сім’ю. Це я. Я мала виграти золотий грант. Мала витягти нас з боргової ями, дати бодай якусь надію. Але не змогла.
І тепер сама думка про грант викликає нудоту. Бо за ним стоїть усе: Флаймар. Його мерзенна «опіка». Його шантаж. Його плани на мій шлюб з Легіоном — слава Лів, не здійснений, але такий, що залишив на мені слід, як тавро. І мамина крадіжка — теж частина всього цього. Вона потрапила в його тенета, як у павутину, й потягнула нас за собою.
А я? Я допомогла відстояти Академію Бронзових Драконів. Хай і не сама, хай і не головним ударом — але я була там, де вирішувалося все. Я билася, ризикувала, рятувала, і ми вистояли. Але я не змогла врятувати свій дім. Наш дім.
Дім, який уже десятки разів віддавався під заставу, як ганчір’яна лялька в руках лихварів. Кожна обіцянка, кожен підпис — лише нова петля на нашій шиї. А я все твердила собі: виграю грант, витягну нас, дам шанс на нове дихання.
Без золотого гранта — все. Кінець.
Усі ці хиткі підпірки, на яких іще трималося наше життя, впадуть. Чесне слово, надії, оманливі відстрочки — усе перетвориться на порох. Ми залишимося з голими кістками й борговими списками. Банкрути. Без даху. Іронія в тому, що я допомогла врятувати Академію, але не змогла врятувати власну сім’ю…
Мабуть, саме тому вона тут. Мама. Зі своїми вологими очима й новинами, гіршими за які й придумати складно.
Вона мовчить. І я мовчу. Тільки думки дзвенять у голові, як натягнута струна, от-от готова луснути…
Але коли Дафна починає говорити, слова виявляються зовсім іншими:
— Я приїхала, бо злякалася за тебе, — виривається з неї надто поспішно, надривно, надто по-справжньому. — Коли дійшли вісті… про демонів, про те, що вони розв’язали війну. Про те, що феї теж… у змові.
Я кліпаю. Здається, у кімнаті на мить стає тісно від повітря.
— Що? — мій голос звучить чужим навіть для мене.
— У Файрелісі зараз усе тріщить по швах, — голос мами тремтить, але не від слабкості, а від страху, який неможливо сховати. — Атмосфера така, що, здається, іскра — й спалахне громадянська війна. Одні кричать про вірність королю, інші… — вона ковтає клубок у горлі, — інші вже відкрито стають на бік Люцифера. Феї, наші феї, йдуть до демонів, немов у їхніх обіцянках є спасіння.
Її пальці судомно мнуть поділ сукні. Вона робить крок ближче, але зупиняється, ніби між нами стоїть невидима стіна.
— А ти… ти тут, серед драконів. В Академії, яка щоночі засинає в повній бойовій готовності, як на війні. — Її очі бігають по моєму обличчю, шукають бодай найменший відгук, але знаходять лише моє мовчання.
І тоді вона видихає, майже шепотом, але кожне слово падає, як удар:
— Я знаю. — Коротка пауза, мов лезо. — Знаю, що ти наполовину вершниця. Директор сказав мені.

Світ знову перевертається. Я видихаю, але повітря наче не йде в легені. Радрер?.. Він розповів їй?
І поки я досі не можу вирішити, що в мені сильніше: злість на Радрера за те, що він вивернув мою таємницю назовні, чи гірке здивування від того, що мама вперше за багато років говорить про мене не пошепки й не з докором, а серйозно, — вона раптом оживає. Обличчя світлішає, і в очах, повних утоми, спалахує недоречна, майже дитяча радість.
— Твоя нагорода покриє половину наших боргів! — видихає вона, і голос тремтить від полегшення. — Ти навіть не уявляєш, як я щаслива!
— Нагорода?.. — слово виривається з мене глухо, наче з порожнечі. — Яка ще нагорода?
Мама кліпає, щиро здивована, майже ображена на моє незнання.
— Що, директор тобі не сказав? — її усмішка тремтить, але не гасне. — Ми щойно говорили. Академія Бронзових Драконів призначила тобі винагороду. Справжню. За все, що ти зробила: за бій із демонами, за визволення студентів, за те, що ти врятувала Академію.
Я стою нерухомо, немов прибита до холодного каменю цього кабінету. Дивлюся на неї — недолугу, слабку, що завжди все псує і все одно… мою матір.
І у вухах гримить тільки одне слово:
Нагорода.