Розділ 3

Від несподіванки я майже спотикаюся на рівному місці, але вчасно утримую рівновагу й роблю вигляд, що просто нахилилася поправити льотний плащ.
— Помічниця?.. — повторюю я, навмисно удаючи, що не розчула. — Ти серйозно?
Ескар дивиться так, що мурашки біжать по спині. У його погляді немає й краплі глузування.
— Серйозніше нікуди, — відповідає він глухо. — У мене більше немає приводу сумніватися в тобі.
Я хмикаю, але серце робить сальто. Тим часом вершник сухо продовжує:
— Ти билася з демонами. З Флаймаром, з Легіоном. Кожного разу лізла туди, де будь-який нормальний давно б здався чи згорів. Врятувала Моргану, коли шансів майже не було. І не раз — ти знову й знову вставала, навіть коли все було проти тебе. Я пам’ятаю, як думав, що ти шпигунка, що ти зливаєш нас феям. А виявилося, що ти тримаєшся міцніше за багатьох із наших. Ти довела, що на тебе можна покластися.
Він вимовляє це спокійно, без пафосу — і саме тому його слова звучать іще сильніше.
Я відводжу погляд на овець, що блеють так голосно, наче намагаються перебити нашу розмову. Щоки палають. Чорт. Коли він так говорить — це небезпечніше за будь-яку його усмішку, будь-який зухвалий виклик.
— Ну… — я піджимаю губи й намагаюся зобразити байдужість. — Звучить лестно. Я подумаю над твоєю пропозицією.
— Подумай, — його голос трохи нижчий, трохи ближчий, і в ньому ковзає метал. — Але ти ВЖЕ знаєш, що відповіси…
Я різко підіймаю очі й натикаюся на цей погляд — темний, упевнений, що пропалює мене наскрізь.
Він має рацію. Я знаю. Вже зараз знаю. Але сказати це вголос? Ні. Хай трохи помучиться.
— Побачимо, Фалгорт, — видихаю я з ноткою пихи, нахиляючи голову вбік, ніби це всього лише гра. — Може, я вирішу, що капітан «Чорного полум’я» занадто любить командувати. І не дам йому такого задоволення.
— А ти занадто любиш дерзити, феєчко, — усміхається він.
І цей обмін шпильками — всього лише прикриття. Ми обоє це розуміємо. Повітря між нами знову натягується, як перед бурею.
І тут же нам доводиться відволіктися одне від одного.
Безіменний смикає головою, і я розумію: зараз. Ми з Ескаром синхронно відступаємо — і конюхи теж поспіхом відводять вершників подалі від загону. Ще мить — і в пащі мого дракона спалахує жар.
Безіменний видихає полум’я коротким, вивіреним спалахом — рівно стільки, щоб підсмажити овець і жодної зайвої іскри. Запах паленої шерсті миттєво б’є в ніс. Вівці мечуться, верещать, але вогонь уже танцює на їхніх спинах, перетворюючи страх на дим. Поруч Жерл підхоплює, але його подих значно грубіший і лютіший, ніж треба — полум’я рветься без міри, як удар, а не як точний розрахунок.
Умить загін перетворюється на клубочачеся хмарище диму й гарі. Вереск стихає. Залишається потріскування й запах крові, змішаний із сажею.
Дракони кидаються до “свіжоспеченої” трапези. Рвуть, давлять лапами, хрустять кістками. Академії доводиться вирощувати величезну кількість овець, кіз і свиней, щоб прогодувати наших звірів. Я знову згадую маленьких ручних піксі, яких достатньо нагодувати пучком салату й малиною…
Ескар не одразу тягнеться до слів. Стоїть поруч, трохи осторонь, і дивиться на димлячу мішанину. Його погляд не просто споглядаючий. Надто зосереджений, надто важкий для звичайної драконячої годувальні. Наче він бачить не овець, а саму природу сили: голод, що штовхає пащу розривати, вогонь, що спалює все дотла, інстинкт, якому не потрібні правила.
Він мовчить, і від цього мовчання по шкірі йде холодок. Я ловлю себе на думці, що він дивиться не на звірів, а глибше — туди, де ми самі нічим не відрізняємось від них.
Нарешті Ескар повільно видихає, навіть не повертаючи голови до мене:
— Ось чому я сказав «війна», Валькір. Не видовища. Не ігри. Тільки голод і вогонь. І лише ми тримаємо це на вузді…
Я нишком дивлюся на нього — у відблиску полум’я луска на його плечах світиться, ніби теж зайнялася. Усередині в мене піднімається дивний тремт: жах і захват водночас.
— А якщо я відмовлюся? — питаю, сама не помічаючи, як знижую голос.
Ескар усміхається, не дивлячись на мене — тільки на Жерла, що рве чергову тушу.
— Ти не відмовишся.
І найгірше те, що він має рацію.

Я вже збираюся відповісти їдкістю, але Ескар відводить розмову вбік — і, як не дивно, правильно.
— Скоро в тебе почнуться нові тренування, — каже він, не відводячи погляду від диму. — Маневровість. Перехід на драконячий хвіст у русі й висадка на ходу.
— На ходу? — я кліпаю. — Це коли дракон не сідає?
— Угу. Коли сісти не можна: майданчик прострілюється, під ногами трясовина або немає часу. Тоді вершник зміщується назад, до основи хвоста. — Він говорить коротко, по-військовому, і я ловлю себе на тому, що слух сам запам’ятовує ритм його фраз. — Там дракон тримає спину майже рівно, щоб не скинути тебе ривком. Ти чекаєш момент — удар крила без сильної турбулентності, хвіст випрямлений — і стрибаєш. Усе в розрахунку: коліна м’яко, перекат, піднявся й пішов. Дракон у цей час рветься нагору, щоб не потрапити під удар.
Я кліпаю, уявляючи картину: гладка луска, шалений ритм крил, вітер б’є в обличчя, а ти сам повинен відчути цю кляту мить, коли можна відпустити й не розбитися. По спині пробігає холодок.
— Звучить як ідеальна інструкція «як зламати шию», — коментую сухо.
— Звучить як те, що робить тебе й дракона живими, — парирує він. — Ми так висаджуємо зв’язкових, тікаємо, коли посадка — самогубство, а на землю зійти необхідно. Це не цирковий трюк. Це ремесло.
Я піджимаю губи.
— Ти в курсі, що я все ще наполовину фея? — не витримую. — У мене свої маневри. Якщо що — я розправлю крила й злечу хоч із середини неба.
— От про це й розмова, феєчко, — він повертається до мене впівоберта. В очах — не насмішка, а сталь. — Ти надто часто розраховуєш на свої крила. Це сила, не сперечаюсь. Але якщо хочеш бути тут своєю по-справжньому — качай другу половину. Не «або». «Та». Фея та вершниця. Крила та хвіст. Світло та вузда. Сила не в бонусі, який тобі дали при народженні, а в тому, що ти тримаєш обидва краї каната й не рвешся. Тоді ти будеш по-справжньому сильнішою за будь-кого з нас.
Слова заходять точно під ребра. Без меду. Чиста суха правда, від якої хочеться одночасно вилаятися й… узяти себе в руки.
— Гарно говориш, Фалгорте, — тягну, щоб приховати, як у мене розпеклися вуха. — Майже філософ.
— Терпіти не можу філософію, — хрипко всміхається він, але жартує. Я бачила його оцінки з філософії — зовсім не схоже на того, хто її «терпіти не може». — Люблю, коли працюють м’язи й голова. І твої — теж. Тому особисто тебе підтягну. Сьогодні не встигну, у нас прибувають новенькі, будуть клопоти. Завтра після обіду — навчальна башта, спершу потренуємо твою рівновагу на манекені — потім на драконі. Покажу, де ставити ноги, за що триматися й коли відпускати.
— За хвіст чи за тебе? — знаю, як це звучить, і від того усміхаюся цілком невинно, кидаючи тонкий виклик-флірт.
— За те, що витримає, — відповідає без паузи. І все ж погляд у нього на мить іде до моїх пальців. — Але спершу — за хвіст.
— Шкода, — зітхаю театрально. — А я вже налаштувалась на тісну практику з інструктором.
— Буде й практика, — він робить крок ближче. Вітер приносить запах диму, шкіри й чогось упертого, як він сам. — Тільки не переплутай, де страховка, а де спокуса.
— Не переплутаю, — шепочу. Голос зрадницьки сідає.
О Лів, що ж я роблю? Що кажу? І чому голова так стрімко заповнюється туманом і картинами нашого поцілунку?
Ми обоє робимо по півкроку. Між нами — жар від іще тліючих туш. У вухах тріщить не вогонь драконячої трапези, а моє серце. Долоня Ескара ледь торкається мого ліктя, ніби відмічає майбутню точку опори. Я підіймаю підборіддя. Він опускає погляд. Повітря ущільнюється до клацання…
Реальність тремтить і нагрівається, ще секунда — і ми впадемо в неї, назустріч неминучому. Я підіймаю обличчя, він нахиляє своє — і відстань тане. Серце б’ється гучніше, ніж крики драконів. Тепло від полум’я позаду змішується з жаром, що розповзається всередині. Усе тіло тягнеться вперед, наче рішення давно прийняте за мене…