Розділ 1

Ранок починається з дисципліни. На мені чорно-червона форма Академії Бронзових Драконів — сидить, як друга шкіра. До неї додали наручі, пояс і легку нагрудну пластину: виглядають майже як аксесуари, але дублена шкіра тримає удар і тихо поскрипує на згинах — це не декор. Форма щільнішає, академія щільнішає, увесь світ затягує паски. Ми не граємося у війну — ми до неї готуємось.
І я з гордістю ношу обладунок, який не соромно вдягти проти будь-якого монстра, включно з людською панікою. Пучок-коса, зібрана на потилиці, — ідеальна. Жодного вибитого волоска. Я все ще Фрея Валькір — і не ходжу на заняття інакше.

В гуртожитку тхне каменем, воском і якоюсь новою порожнечею. Я проходжу ряд дверей, де ще недавно чулися сміх, перепалки, стукіт чобіт — тепер тихіше, ніж у бібліотеці. Деякі двері прочинені — там зяють білими плямами порожні матраци. Де-не-де на тумбочках лишилися забуті дрібниці: лавандове саше, старий гребінь, письмове перо. На одному ліжку на спинці висить акуратно складений сірий шарф — на мить хочеться його забрати, щоб не припадав пилом. Я цього не роблю.
Порожні місця дивляться в спину. Відсутність завжди важча за присутність.

Біля сходів висить табличка з оновленим розкладом чергувань, поверх неї свіжа записка: «КОМЕНДАНТСЬКУ ГОДИНУ ПОСИЛЕНО І ПЕРЕНЕСЕНО НА ВОСЬМУ ВЕЧІРНЮ. АКАДЕМІЧНІ ПАТРУЛІ — ЛИШЕ ПАРНИМИ ЗВЕНАМИ». Чорнило ще блищить. За вікном хрипло перемовляються розвідники: ранкові пости змінюються, дракони вершників втягують холодне повітря, пара білими клубами зривається з іклів. Десь унизу глухо ляскає ланцюг — не тюремний, тренувальний. Але асоціація неприємна — я тут же згадую кайдани, Флаймара й ритуал Люцифера. А ще ланцюги на руках Морґани, коли ми відривалися від Легіону. Коли Руї пожертвував собою, намагаючись нас прикрити…

Проходжу повз кухню: казани гримлять, кухарі тихо лаються. На столах у ряд вишикувані миски — відчутно більше, ніж зазвичай. Особливо дивно, адже студентів тепер ще менше. То для кого ж це? Відповідь знайде мене пізніше.

В навчальному корпусі пил танцює в косих променях. Напівпорожні класи, чергові креслять плани евакуації, на кафедрах стоси карт ущелин і обхідних шляхів. Там, де зранку сперечалися про теорію польоту, тепер висять схеми патрулювання. На дверях залу тактики — свіжа печатка Радрера.

А ось і сам директор — стоїть біля сходового прольоту, серед викладачів. Високий, кремезний і сильний, як стіна башти, тільки живий. На ньому типовий шкіряний чорний плащ, але тепер і до нього додано обладунок. Чоловічий голос рве повітря короткими командами:
— Я вже сказав: патрулі подвоїти. Північні дозори — на башти «Кіготь» і «Шип». Схід — цілодобово. Літати — лише звенами. Без пари — на гауптвахту. Я ясно кажу?
«Так, сер», — відгукується хор. Хтось нервово відкашлюється, хтось задирає підборіддя й випинає груди, щоб здаватися сильнішим.
— Лабораторіям збільшити виробництво лікувальних мазей і зелій. Запаси ділимо: половина йде на фронт, половина лишається тут — для поранень і непередбачених боїв, — продовжує Радрер.
— Прийнято, директор.
— Скайтерра — скасування до окремого розпорядження, — киває він розпоряднику. — Тимчасово.
Я бачу, як розпорядник ігор корчиться, наче з’їв зіпсутий лимон, але покірно підкоряється.
— І ще, — підсумовує Радрер. — Жодних одиночних геройств. Герої нам потрібні живими.

Він помічає мене. Затримує погляд, який я не відразу можу зрозуміти: це вдячність, гордість за мене чи, навпаки, докір і очікування проблем? У будь-якому разі я звично розпрямляю плечі, натягую доречну посмішку й чемно киваю. У мене немає звички ховатися за чиїмись спинами — та й нема, за якими.
— Валькір, — уривчасто сказав директор. — До дев’ятої будь у сідлі Безіменного. Перевіримо виліт, підтягнеш шлейфи. І без твоєї дотепності — сьогодні не час.
— Прийнято, директоре, — відповідаю рівно.

Професори, варта й коменданти розходяться коридорами, але залишається гул, як напередодні грози. Це гул із шепоту — швидкого, що перескакує від вуха до вуха:
— Ти знаєш? Мідну закрили…
— Це не чутки, наказ уночі прийшов.
— Усіх студентів вивезли?
— Куди діватися… Там же вузол поруч. Демони били щодня.
— Бідолахи… трималися-трималися, а тепер усе даремно.
— «Даремно»? Та хоч живі лишилися — і то диво.
— Ага, але тепер їх до нас привезуть. Думаєш, нам легше стане?

Зупиняюся так, щоб не виглядало, ніби я стала задля того, щоб підслухати. Роблю вигляд, що читаю чергове оголошення про захисне нововведення в академії. «Мідну закрили» — значить, це вже не просто дзвіночок — а повноцінне переселення…
— Де ми їх розселимо? Нам самим тісно, — шепоче хтось, майже жалібно.
— Тісно? У нас пів гуртожитку тепер пустує, після того як усі виїхали, — заперечує інший студент.
— Сьогодні приїдуть екіпажі, — каже третій. — І транспортники з тилу. Драконів для супроводу виділили три зграї.
— А що з драконами Мідних? Куди їх?
— Частину до нас, частину в інші академії й на фронт.
— Та все одно місць не вистачить! — зривається панікер. — Кажуть, мідних вершників удвічі більше, ніж у нас лишилося, навіть з урахуванням порожніх ліжок. Шепочуться, що будуть селити по двоє на одне ліжко…
— Казок не слухай, — одразу обриває його хтось старший. — Тут і так проблем вистачає, щоб ще й байки тягти.
— Байки? — не вгамовується панікер. — Побачиш, як нам самим доведеться спати, коли привезуть цілу орду…

Екіпажі. Переводи. Я машинально рахую місця в голові. Кімнати. Столи. Черги в купальнях пральні. Моргана спершу застогне про черги, а потім засяє — вона любить нових людей з їхніми новими таємницями. А я не дуже люблю сюрпризи, що ставлять у незручне становище… Але те, що Мідну закрили, ще раз підтверджує, як загострюється ситуація. Нас точно оточують не міфи, а факти.