Пролог. Частина 2

Я здригаюся й сідаю надто різко, ніби хтось вирвав мене з ополонки. Простирадло липне до спини, долоні холодні. У кімнаті напівтемрява: ранній світанок ледь прочерчує край підвіконня, камінь у стінах дихає сирістю, десь унизу хропе дракон — низько, заспокійливо. Я роблю вдих. Другий. Третій. Серце гуркоче у вухах, як на тренуванні перед розбігом. Торкаюся грудей пальцями, рахую удари пульсу. Стара звичка — і вона заспокоює.
Тягнуся до глека, плескаю в обличчя водою — і нехотя піднімаю погляд на дзеркало. У відображенні — не біловолоса фея зі сну, не та м’яка, світла, з ланцюжком, схожа на справжню принцесу, — а я. Фрея Валькір. Висока, бліда від безсонної ночі, коси розтріпані, під очима тінь. Зіниці ще розширені, як у звіра, що виповз із темряви на світло. Я рухаю пальцями, перевіряю: мої руки, моя шкіра, мої нігті. Майже хочеться розсміятися — нервово, іронічно й зло. Наснилося. Лише наснилося.
Я — зіркова студентка найелітнішої Академії Золотих Фей… була. Раніше. До того, як директор Флаймар вирішив зробити з мене зручну пішку — «студентку за обміном» у лігві ворогів, про що я навіть не здогадувалася. До того, як він підвів мене до кола й використав у ритуалі, що кликав Люцифера на ім’я. До того, як я дізналася, що в моїх жилах не лише світло фей, а й кров вершників. Я — напівкровка. Смішно: усе життя я вчилася стояти на носках так, щоб мене любили, — а зрештою стою у вежі серед драконів і почуваюся вдома.
Дім. Академія Бронзових Драконів. Готична архітектура, мох, протяги, вічно тхне болотом, потом, драконами й чимось обпеченим, що в’їдається у волосся. До всіх цих подій я втекла б звідси до своїх ідеальних абажурів і лакованих туфель, не задумавшись — а тепер у мене тремтять пальці від одного лише звуку розвороту драконячих крил у польоті. Так, я «була» золотою феєю — і з усмішкою зриваю з себе цей блиск, міняючи його на бойові наручі й драконячу луску.
Я заплющую очі й повертаюся на крок назад — у сон. Смак у нього особливий, майже віщий, як гострий присмак магії на язиці. Але не такий, як той, де Ескар палив Золоту Академію з драконячої спини: вогонь, дим, розверзнуте небо — той сон досі не збувся, але досі нагадує про себе. І не такий, як той, де Руї падав у прірву — той виявився правдою, і я досі чую хрускіт каміння й хрип помираючого зеленого дракона внизу. Цей — інший. Тепліший. Давніший. Навіть прадавній…
У ньому була вона — чужа жінка з моїми нервами під шкірою. Райні. Її ім’я в голові відгукується дзвінко, наче вдарити нігтем по тонкій чаші. І він — Едгар. На плечах бронза, на шкірі запах диму, а очі темно-сині, як найглибша річка. Я чую їхній шепіт так ясно, ніби стою в тій кузні: «нас стратять» — «він уже тут» — «клянуся». Кожен склад ріже по пам’яті, хоча це не моя пам'ять. Я — свідок там, де мене не було. Навіщо?
Я розплющую очі й знову дивлюся у дзеркало. Фрея дивиться на мене у відповідь — з тим самим скепсисом і звичною пихатою усмішкою в кутку вуст. Я при здоровому глузді. Я не схильна плутати міраж і істину. Але це відчуття… Шкіра пам’ятає тепло його долонь на чужому животі. Пальці пам’ятають холод синьої луски, вплетеної в косу. Ім’я чоловіка лягає на язик так, ніби я промовляла його сотні разів. Нісенітниця. І все ж… не нісенітниця.
Чи може сон бути вікном у минуле? Не буду питати когось із професорів — вони почнуть мудрувати, розводити теорії, а мені потрібна ясність. У нашій родині колись народжувалися ясновидці. Пра­бабуся. Пам’ятаю холодний шепіт матері: «дар у крові, але він не для всіх». У дитинстві я не надавала цьому значення — була зайнята дисциплінами, ідеальною поставою й тим, щоб сяяти на балах. Але тепер… тепер усе інакше. Особливо після Руї. Мені снилися вже два сни з його обличчям і однаково гірким присмаком: в одному він помирав, в іншому був живий, але в полоні в демонів. І я досі не знаю, що істина. Чи може бути, що Руї просто зараз живий?.. Ні. Я відштовхую цю думку. Надто заплутано. Надто боляче…
Я сідаю на край ліжка, підтримую рукою косу, розчісую її пальцями, як гребенем, і прислухаюся до себе. Продовжую думати про сон. Це не передбачення майбутнього. Жодним чином: одяг, мова, заборони — усе звідти, з давніх часів, тхне давністю, як архівний папір. Це пам’ять. Чия? Їхня — Райні й Едгара. А через них — моя. Валькір. Там звучало моє прізвище. Герцог Рейвен Валькір. Чи може він бути моїм далеким предком? Якщо він усе ж узяв у дружини Райні — то виходить, вона моя предкиня. А її дитя — напівкровка — те, що породило в нашій родині цю особливість, яка у спадок перейшла до мене… Виходить, я бачила таємницю власного роду? Якщо так, у мене нарешті є не золотистий пилок і не фамільний герб, а ключ. Без конкретики, без дат, без доказів — але ключ. Він дзвенить десь у грудях, як маленьке кільце з драконячої луски. Я люблю ключі. І ненавиджу двері, що не відчиняються.

Глибоко видихаю й нарешті згадую, що я в спальні не сама. Повертаю голову вбік — там солодко спить Моргана. Вона була виснажена після тренувань і пізно лягла. Після полону в демонів у неї безсоння й кошмари — вона п’є спеціальне зілля, яке прописав лікар. Тепер Моргана міцно й тихо спить, так, що її й вибухом, часом, не піднімеш… Я й не буду її будити. Нехай відпочиває. Саргара й Моргана пережили гірше, ніж більшість із нас — їм, як ніколи, потрібен відпочинок.
А мені вже не заснути. Треба вставати, приводити волосся до ладу, натягувати звичне обличчя й іти жити далі — в Академії зараз не прощають слабкості.
Я тягнуся за гребінцем, але погляд чіпляється за темну шкіряну куртку на вішаку біля дверей. Не моя. Його. Я пам’ятаю, як він кинув її на стіл і, йдучи, кинув: «Залиш. Ти вже й так пропахла нею». Нахабний, самовдоволений вершник. Чи знає він, що я щоразу, проходячи повз, вдихаю цей теплий запах диму, шкіри й чогось уперто-небезпечного, як він сам?
Варто заплющити очі — і переді мною знову спалахує той поцілунок. Не обережний, не випадковий, а повний тієї люті, що рве зсередини, коли боїшся втратити. І так, він наказав забути. Сказав це так, ніби ми вчинили злочин, який не можна називати. Ніби це була… помилка. Але ні. Не була. І я ще доведу це. Йому, собі, усьому світу.
Я мимоволі усміхаюся краєм губ і відкидаю волосся за плече. Пальці намацують місце біля скроні, де уві сні в Райні вилася срібна ланцюжок із синім перснем. Звісно ж, там порожньо. Але шкіра все одно пам’ятає.
— Добре, — кажу своєму відображенню. — Прийнято. Минуле, значить, теж уміє кусатися…
Я вирівнюю спину. Погляд — прямий, як клинок. Я — Фрея Валькір. Напівкровка. Вершниця за вибором. І якщо минуле вирішило згадати про мене — хай розповість дочиста. А сучасне… хай готується. Я йду по відповіді. І за тими, хто вирішить стати мені на шляху.