Пролог. Частина 1

🕮 Примітка від авторки:

Ця історія — друга книга серії про Фрею Валькір.
Якщо ви вперше знайомитеся з моєю творчістю, наполегливо раджу почати з першої частини —
«Студентка за обміном: Із Фей у Дракони»,
щоб зрозуміти героїв, їхні стосунки та події, що привели їх сюди.

Дякую за увагу і приємного читання :)

Ліс дихає золотом. Світло просочується крізь гілля й тонкою імлою висить у повітрі, наче розтягнуті нитки меду. Тіні щільні, теплі, і все довкола надто реальне: запах смоли, тихий тріск гілок, шарудіння листя під ногами. Кроки обережні, ніби будь-якої миті я можу стати в пастку, а серце квапиться вперед — туди, де на мене чекають.
Опускаю погляд — і спотикаюсь об власну реальність. Руки… не мої. Тонші й блідіші, на шкірі мерехтить ледь помітний золотий пилок, а нігті зовсім іншої форми. Пасмо волосся ковзає по плечу — колір м’якший, світліший, ніж у мене, і в ньому в’ється тонкий срібний ланцюжок. Я ловлю це відчуття: дивлюсь чужими очима, але відчуваю все своїм тілом. І це чомусь не викликає паніки. Я в чужому тілі. У чужому житті. Відчуваю чужі емоції й вловлюю чужі думки. І зараз це зовсім природно.
А всередині одразу два вогні: любов і страх. Любов гаряча, як долоня в грудях; страх, як тонка холодна голка під ребрами. Серце глухо, квапливо б’ється. Повітря пахне магією, як перед грозою. Я роблю ще крок — і знаю, що далі буде він.
Стежка виводить мене до напівзасипаного яру. Там, у глибині, причаїлася кузня — давня, потемніла, як кістка, що віки пролежала в землі. Кам’яні стіни заросли мохом, дах проломлений. Пахне іржавим залізом, мокрим вугіллям і ще чимось — різким, обпікаюче теплим. Запахом дракона.
Я ступаю всередину. Він уже там. Високий, у бронзі й потертій шкірі. На плечах сліди кіптяви, рукавиці в чорних розводах. Погляд його темних очей — як удар, від якого в грудях робиться тісно. Під наручами на зап’ястях, я знаю, переливається синя драконяча луска.
— Райні, — шепоче він, і ім’я лягає на шкіру гарячою міткою.
— Едгар. Нарешті… — це не мій голос, не мій тремт і не мої слова — але вони все одно ллються з уст.
Усвідомлюю: тут я не Фрея. Я Райні — ким би вона не була. І я не можу вирватися з її тіла й розуму. Не можу діяти проти її волі. Зараз я — випадкова маріонетка, ведена її волею.
Між нами: Райні й Едгаром — немає часу на слова. Лише один рух, і він опиняється поруч. Запах диму й шкіри обрушується на мене, пальці знаходять мою щоку, ковзають до шиї. Його дотики обережні, люблячі, але з тією люттю, що живе в людях, які знають: завтра може не настати.
— А якщо нас вистежать? Коли йшла, мені здалося, чула кроки… — видихаю я, дивлячись у бік дверного отвору.
— Хай, — гаряче видихає вершник. — Я все одно до тебе повернусь. Завжди.
Я знаю, що це неправда. Знаю, що він не може приходити завжди. Що це величезний ризик і смертельно небезпечний злочин. І все ж тягнусь до нього, як до світла, яке не може бути моїм. Почуваюся на дні темного глибокого урвища, мріючи злетіти в темно-синє небо його очей. Чоло чоловіка торкається мого — тиха, відчайдушна мить, у якій ми мовчимо, бо будь-яке слово стане клятвою… чи вироком.
— Едгар… — слово ледь чутне, але після нього в мені все руйнується. — Я… Я ношу твою дитину.
Він завмирає. Погляд темнішає. Пальці на моїй шиї тремтять, і я відчуваю, як тремтіння відгукується глибоко всередині.
— Що? Райні… Як таке може бути?! — шепіт ледь не зривається на крик, сильна рука мимоволі здригається, — Це ж… неможливо…
— Це благословення богині Лів, — відповідаю так тихо, що навіть камені не підслухають. — Вона дає його раз на століття. Хіба ми можемо відкинути його?
Дихання вершника зривається. Я інстинктивно прикриваю живіт долонею. У цю мить я майже забуваю, що я — Фрея Валькір у чужих очах. Я — Райні. Фея. І саме це слово пече язик, мов вогонь: фея. А він — вершник. І наша дитина — дорогоцінна напівкровка.
— Якщо дізнаються, — він ковтає повітря, шукаючи в мені опору, — нас обох стратять. Дитину… знищать.
— Знаю, — відповідаю, і слова шиплять відчаєм і материнською люттю — готовністю вбити за того, хто ще навіть не з’явився на світ. — Закони нашого краю не переписати. Але дитина вже тут. Усередині мене.
Він дивиться на мої руки. На те, як я тримаю живіт, наче він — крихке полум’я, яке не можна залишити на вітрі. Його долоні повільно лягають поверх моїх. Важкі, гарячі. І в цьому дотику — весь розпач світу.
— Слухай, Райні, — голос низький, зірваний. — Я клянусь захистити його. Будь-якою ціною. Навіть ціною життя. Навіть… ціною зради мого ордену, якщо на те піде.
Ми вже зрадили наші ордени, коли насмілилися бути разом, але зараз Едгар говорить про інше — про готовність дійти до кінця, навіть якщо заради цього доведеться стерти з лиця землі весь його клан…
— А я клянусь берегти цю таємницю, — шепочу у відповідь. — Поки не настане той день. Не назву твого імені, навіть якщо мене катуватимуть. Нікому. Ніколи.

Я знаю, що винна йому ще одне зізнання, але від цього серце болісно стискається. Мені страшно. І все ж, я видавлюю з себе:
— Є спосіб, — кажу тихо й беру його за руки. Наші пальці переплітаються. — Справжній. На перший час.
Він здригається ледь помітно.
— Який? — голос хрипне.
— Фей-герцог Рейвен Валькір, — ім’я виривається з болем, наче я сама вганяю клинок собі під ребра. — Ми виросли разом. Він знає мене так само, як ліс знає свої корені… і він згоден. Згоден назвати мене дружиною, а нашу дитину своєю. Він прийме удар на себе, закриє нас ім’ям свого роду. Для всіх навколо він стане батьком. Ніхто не дізнається правди.
Едгар повільно віднімає руку, наче обпікся. В очах: біль, ревнощі, страх, усе одразу. Я бачу, як напружується лінія щелепи.
— Ти просиш мене дивитися, як тебе вінчають з іншим? Як він ростить наше дитя? — шепіт дряпає. — І мовчати?
— Я прошу тебе дати нам шанс вижити, — відповідаю так само тихо. — І йому — народитися, — знову кладу руку на живіт. — Інакше нас стратять, а його… не буде. Ганьба роду для феї — теж смерть. А так ми сховаємо його. До часу.
Ззовні шкребеться вітер, зриває з даху пил. Десь глухо гарчить дракон, наче підтверджує: часу мало.
— Скільки? — видихає він. — Скільки тобі жити з чужим ім’ям на вустах?
— Стільки, скільки доведеться, — кажу. — Поки не прийде день, що ми планували. Коли ми втечемо…
— На захід, — бурмоче вершник.
— На захід. Туди, де, кажуть, міжрасові шлюби вже благословлені законом. Де нікому немає діла до імені твого батька. Де напівкровки не стають приреченими від народження…
Едгар заплющує очі на мить. Коли розплющує, то в них уже не тільки біль. Рішучість повертається, як сталь, витягнута з води.
— Тоді тримайся за це, Райні, — шепоче. — За захід. За день, коли я назву тебе своєю. Я витримаю. І ти витримай. Я чекатиму, коли ти візьмеш моє прізвище, а наше дитя назве мене батьком…
Я киваю. Його долоня знову лягає поверх моєї, на живіт. Ми стоїмо так, слухаємо, як б’ється маленька тиша між нашими пальцями.
— Рейвен… — він вимовляє ім’я обережно, як вістря. — Він захистить тебе?
— Захистить. Він клянеться родом. Але твого імені я не назву. Ні йому, ні комусь іншому.
Едгар киває коротко. Сухо ковтає.
— Тоді й я клянусь мовчати, — промовляє. — Оступлюсь — помру раніше, ніж нас знайдуть. Але не оступлюсь.
Ми обоє знаємо: це план, що ріже по живому. Але іншого немає.
Едгар різко виймає з кишені тонке кільце — плетіння з синьої драконячої луски, гладке й прохолодне, як океанська вода. Кладе мені на долоню.
— Тримай. Це знак нашої клятви. Віддаси його нашій дитині, якщо зі мною щось трапиться. Щоб у нього було бодай щось від рідного батька.
Я з болем киваю й вплітаю кільце в косу, вправно чіпляю його тим самим срібним ланцюжком. Метал дзвенить ледь чутно, як крихітна клятва, сказана навколішки. Його великий палець торкається моєї щоки — коротко, обережно, ніби він боїться пропалити мені шкіру своїм вогнем.
— Ти — фея, — видихає він, і в голосі немає ані тіні сумніву. — А я — вершник. Але я обрав.
— І я, — відповідаю, і в грудях стає легше й страшніше водночас.
Ми стоїмо в напівтемряві старої кузні, притиснуті одне до одного, й мовчимо. За стінами ворушиться ліс. Мої тонкі крила тремтять від дотиків протягу. Десь далеко глухо гарчить дракон. Я чую, як б’ється його серце — чи це моє? — і як наші клятви вплавляються в один тихий, гарячий шов...