РОЗДІЛ 1.

— Я хочу, щоб у тебе спочатку встав, а потім ти обісрався, — тихо промовляю я, щедро посипаючи цукровою пудрою останній шматок улюбленого шоколадного торта мого чоловіка.

Звісно, сама по собі пудра такого ефекту не дає, тому перед цим я дуже старанно заховала під нею подрібнену таблетку того самого чоловічого засобу, який Бред останнім часом тримав у верхній шухляді своєї тумбочки і чомусь був переконаний, що я про нього не знаю. Знала, я взагалі багато чого знала про чоловіка, з яким прожила майже половину свого життя.

Про секретарку, щоправда, дізналася лише сьогодні.

— Ти щось сказала? — кричить Бред із другого поверху, і я швиденько поправляю цукрову пудру, щоб торт знову виглядав невинно.

— Побажала тобі щасливої дороги!

— Дякую!

Я посміхаюся, яка ж я все-таки хороша дружина…була.

Поряд із тарілкою вже стоїть висока склянка апельсинового соку з другим маленьким сюрпризом, який має подбати про те, щоб дорога до нового щасливого життя запам’яталася Бреду надовго. Не знаю, як далеко живе його секретарка, але дуже сподіваюся, що не близько. Було б прикро витратити стільки фантазії заради п’яти хвилин поїздки.

Бред спускається хвилини за дві, тягнучи за собою величезну валізу, і я мимоволі піднімаю брови.

— Все зібрав, може якусь із своїх однакових пар одягу все таки забув?

— Кейт, ми ж усе обговорили.

— Ти впевнений, що вона готова до такого рівня серйозності ваших стосунків?

Він дивиться на мене тим особливим поглядом, яким останні кілька годин намагається визначити, чи я справді настільки спокійна, чи просто чекаю слушного моменту, щоб встромити йому виделку в шию. Дарма хвилюється, виделка мені ще знадобиться для мого особливого торта.

— Я думав, ти будеш злитися.

— Я злюся.

— Не схоже.

— Бо я доросла жінка, Бреде. Я навчилася переживати складні емоції конструктивно.

Я беру тарілку і ставлю перед ним.

— Їж.

Його погляд повільно переходить із мене на торт.

— Що це?

— Мишача отрута.

Бред завмирає, я витримую паузу, а потім закочую очі.

— Твій улюблений шоколадний торт. Господи, я ж не чудовисько.

Принаймні не настільки передбачуване.

— Ти сьогодні якась дуже добра, — все ще підозріло говорить він, але виделку бере.

— Просто подумала, що твоя секретарка може не вміти готувати. Треба ж віддати чоловіка в нову сім’ю ситим.

— Вона не…

— Тільки не кажи, що вона не твоя секретарка. Якщо після семи місяців сексу ти її хоча б не підвищив, я остаточно в тобі розчаруюся.

Бред заплющує очі й проводить долонею по обличчю, а я сідаю навпроти, підпираю підборіддя рукою й із майже материнською ніжністю спостерігаю, як він відправляє до рота перший шматочок.

Смачного, любий. Сподіваюся, вечір у вас буде пристрасним і дуже швидким у напрямку туалету.

— Кейт, я справді не хотів, щоб усе закінчилося ось так.

— А як ти хотів?

Він відкриває рот, але я піднімаю палець.

— Ні, зачекай, мені навіть цікаво. Ти приходиш додому, ми вечеряємо, ти кажеш: «Люба, діти нарешті поїхали до університету, і тепер, коли нас більше нічого не тримає разом, я хотів би повідомити, що вже сім місяців сплю з іншою». Я відповідаю: «Яка чудова новина, Бреде, передай сіль». І ми культурно розходимося?

— Коли ти це так подаєш…

— А як іще це подавати? Під вершковим соусом?

Кутик його губ сіпається, і я мало не ображаюся.

— Не смійся. Я зараз серйозна покинута жінка.

— Ти ніколи не вміла бути серйозною довше п’яти хвилин.

— Неправда. Пологи тривали дев’ять годин, і, повір, там я майже не жартувала.

Він таки сміється, і найдивніше, що я теж.

Мабуть, саме в цю мить я остаточно розумію, що не хочу його вбити. І навіть секретарку не хочу. Ну, можливо, зовсім трішечки, але виключно з принципу.

Ми з Бредом ніколи не були тією парою, про яку пишуть романи. Я завагітніла на другому курсі, він одружився зі мною, бо так було правильно, а далі життя якось дуже швидко набрало швидкість: близнюки, дім, рахунки, робота Бреда, школа, гуртки, університети — і ось ми сидимо на кухні через дев’ятнадцять років і нарешті чесно визнаємо, що діти були найкращим, що сталося з нашим шлюбом.

А три тижні тому вони поїхали. Обидва в один день.

— Мабуть, після того, як Меліса й Коул поїхали, тебе справді більше нічого тут не тримає, — кажу я вже без усмішки.

Бред відкладає виделку.

— Кейт…

— Не треба, справді. Ми ж із тобою все обговорили. Ти хочеш бути з нею — будь. Я точно не збираюся змагатися за чоловіка, який уже зробив вибір.

Він довго дивиться на мене, а потім раптом тихо каже:

— Ти заслуговуєш на краще.

— Ой, тільки не це. — Я морщуся й одразу підсуваю йому сік. — Запий. Може, пройде.

— Що пройде?

— Бажання говорити дурниці.

Він хмикає, бере склянку й робить кілька великих ковтків, а я дивлюся на апельсиновий сік, що зникає в нього в роті, й відчуваю, як на душі стає трішечки легше.

Так… Тепер можеш іти.

— Ти точно будеш у порядку? — питає він уже біля дверей, тримаючи валізу за ручку.

Я оглядаю його з голови до ніг і мило всміхаюся.

— Бреде, я виховала близнюків. Одночасно. Перші пів року вони спали по черзі, наче уклали між собою договір про моє вбивство. Повір, я переживу навіть тебе.

Він дивиться на мене ще секунду, а потім несподівано теж усміхається.

— Бережи себе, Кейт.

— І ти себе. Особливо сьогодні.

— Що?

— Кажу, дорога далека. Не перевищуй швидкість.

Я зачиняю двері раніше, ніж він встигає відповісти, притуляюся до них спиною й слухаю, як за кілька секунд заводиться його машина.

Все. Чоловіка немає, діти поїхали три тижні тому, будинок порожній настільки, що мені вперше стає зрозуміло, навіщо нормальні люди заводять собак, котів, папуг і тих маленьких гидких щурів, яких Меліса років десять випрошувала в мене на день народження. У нас не було нікого, бо у Бреда алергія.