Розділ 2. Мокра кава й небезпечний затишок

Ранок наступного дня зустрів мене тим самим сірим туманом, що мляво повз між будинками. Очі пекли від недосипу, а в голові нескінченно прокручувався низький, злегка хрипкий голос із нічного ефіру.

«І строк давності цієї осені вичерпався…»

Я здригнулася, щільніше загорнувшись у бежевий плащ, і штовхнула скляні двері маленької кав'ярні «Вінтаж», що знаходилася прямо на першому поверсі будівлі радіостанції. Тут завжди пахло свіжообсмаженими зернами, корицею та вологим одягом — ідеальне сховище від осінньої негоди.

Дзвоник над дверима привітно дзеленькнув.

— Як завжди, Ліє? Гаряче лате з подвійною корицею? — усміхнувся бариста Денис.

— Так, будь ласка. І, якщо можна, подвійну порцію еспресо всередину. Я сьогодні практично не спала.

Я відійшла до крайнього столика біля панорамного вікна, закриваючи мокру парасольку. У кав'ярні було тихо, якщо не враховувати тихий шурхіт будівельних інструментів з кутка. Радіостанція вже другий тиждень проводила реконструкцію першого поверху, і частина приміщення була відгороджена тимчасовою ширмою.

Саме звідти вийшов чоловік.

Він струшував із темного пальто краплі дощу, що встигли впасти на нього, поки він йшов від авто. На ньому був темний светр із високим горлом, який підкреслював широкі плечі, та графітове пальто розстебнуте нарозпаш. Але увагу привертало не це.

Його обличчя. Різкі, ніби витесані з темного граніту риси, чітка лінія підборіддя та очі… Вони були дивного, майже сталевого відтінку — холодні, проникливі й абсолютно спокійні.

На мить наші погляди перетнулися.

Мене мов струмом вдарило. Щось у його поставі, у цьому важкому, вивчаючому погляді викликало дивне відчуття дежавю. Ніби я вже знала цю присутність, хоч бачила його вперше.

Чоловік не відвів очей. Навпаки — його губи ледь помітно сіпнулися в натяку на холодну усмішку, і він повільним, впевненим кроком підійшов до мого столика.

— Не заперечуєте, якщо я присяду? Вільних місць біля вікна немає, а мені потрібно переглянути креслення, — його голос пролунав денно, чітко, але…

У мене перехопило подих.

Це був той самий тембр. Ті самі оксамитові низькі ноти, від яких шкірою бігли сироти. Тільки зараз у ньому не було звуку зливи, а лише спокійна, ділова впевненість.

— Тут… вільно, — витиснула я з себе, намагаючись, аби голос не зрадницьки не затремтів.

Він плавно опустився на крісло навпроти, поклавши на стіл шкіряну папку із кресленнями. Від нього пахло мокрою вовною, дорогим парфумом із нотами тютюну й дерева та холодним осіннім повітрям.

— Ви дуже бліда. Дощ діє на нерви? — запитав він, розкриваючи папку, але його сірі очі продовжували спокійно спостерігати за мною.

— Ні. Просто важка ніч, — я стиснула пальцями гарячий стаканчик з кавою, який саме приніс Денис. — Я працюю в нічні зміни.

— О, то ви з радіостанції згори, — він злегка нахилив голову. — Я Марк. Архітектор. Моя компанія займається реконструкцією вашого будинку.

Він простягнув руку. Пальці були довгими, сухими й теплими. Коли я обережно торкнулася його долоні своїми змерзлими пальцями, через моє тіло пробіг справжній розряд електрики. Марк не поспішав відпускати мою руку, злегка стиснувши її, ніби перевіряючи мою реакцію.

— Лія, — представилася я, швидко висмикуючи долоню під приводом того, що треба взяти каву.

— Приємно познайомитися, Ліє, — він вимовив моє ім'я точно так само, як той нічний додзвонювач. Повільно. З присмаком володіння. — То чим ви займаєтеся на радіо? Навіюєте людям сни?

— Можна й так сказати, — я змусила себе подивитися йому прямо в очі. — Я веду програму про людські таємниці та несказані слова.

Марк на мить завмер, тримаючи в руках креслення. Його погляд став ще холоднішим, але в глибині зіниць спалахнув темний, майже небезпечний вогник.

— Таємниці… — повторив він, ніби смакуючи це слово. — Цікава тема. Особливо восени. Люди часто думають, що якщо заховати таємницю під шарфом чи промовчати під шумом дощу, вона зникне. Але вона чекає. І рано чи пізно повертається, щоб зажадати борг.

Мій пульс забився десь у горлі.

— Ви звучите так, ніби знаєте про це з власного досвіду, Марку.

— Я просто добре знаюсь на міцності матеріалів, Ліє, — він знову посміхнувся — лише куточками вуст, без краплі тепла. — Будь-яка тріщина у фундаменті з часом руйнує весь будинок. Навіть якщо вона була зроблена три роки тому.

Він підвівся, так і не торкнувшись своєї кави, склав креслення в папку й одягнув пальто.

— Дякую за компанію. Сподіваюся, ваша сьогоднішня ніч буде спокійнішою. Хоча… синоптики обіцяють ще сильніший дощ.

Марк розвернувся й попрямував до виходу. Дзвоник над дверима знову дзеленькнув, випускаючи його в осінній туман.

Я залишилася сидіти, дивитися на мокре скло й намагатися заспокоїти ошаліле серце. Це був він. Я не мала доказів, але відчувала кожною клітиною тіла: чоловік, який щойно сидів навпроти й торкався моєї руки, і є тим небезпечним «Слухачем», який прийшов зруйнувати моє життя.

І найстрашніше було те, що від його доторку моє серце калатало зовсім не лише від страху...