Пролог. Шум дощу і тиша перед бурею

Жовтень 2023 року.

Дощ того вечора не просто йшов — він валив стіною, перетворюючи нічні вулиці міста на розмиті, темні ріки. Двірники машини судорожно шкребли по склу, але це майже не допомагало.

Я сиділа на пасажирському сидінні старої батьківської автівки, зігнувши ноги під себе, і мовчки вдивлялася в темряву. Мені було двадцять один, і світ навколо здавався простим і зрозумілим: навчання, мрії про роботу на радіо, затишні осінні вечори з чашкою гарячого чаю.

Але в той вечір усе розкололося навпіл.

Попереду, на перехресті біля закинутої промзони, спалахнули й згасли червоні габаритні вогні. Потім пролунав страшний, залізний скрегіт — звук, від якого всередині все стиснулося в крижану грудку. Скло розлетілося на тисячі дрібних скалок, а важкий седан, збивши огорожу, вилетів у кювет.

Тато різко вдарив по гальмах. Машина зупинилася за кілька метрів від місця аварії.

— Сиди тут і не рипайся! — пролунав голос із переднього сидіння.

Я затамувала подих. Через заляпане бокове скло я бачила все.

З чорного позашляховика, який врізався у легковик, вискочив молодий хлопець. Він був переляканий, його руки тремтіли, коли він намагався витягти непритомного водія з розбитої машини. А за кілька секунд із темряви з'явилася інша постать — високий, поважний чоловік у дорогому пальті. Чоловік, чиє обличчя знало кожне місцеве видання.

Він зробив один дзвінок. А потім повернувся до хлопця, що намагався врятувати людину, й жорстко, безжально зафіксував його руки.

Той хлопець не був винен. Він просто опинився поруч.

Коли за п'ять хвилин до мене в машину сів чоловік у дорогих туфлях, від нього пахло дорогим парфумом і чужою кров'ю. Він повільно повернувся до мене й усміхнувся — холодно, бісівсько, так, що в мене заніміли пальці ніг.

— Ти нічого не бачила, дівчинко, — прошепотів він, поклавши важку долоню мені на плече. — Бо якщо згадаєш хоч слово... твого батька завтра ж закриють у камеру, а ти не зможеш вижити в цьому місті. Зрозуміла?

Я не відповіла. Я лише повільно, неначе увві сні, кивнула.

Тепер.

Я заплющила очі й зробила глибокий вдих.

Три роки. Три довгих роки це мовчання гнило всередині мене, перетворюючи кожну осінь на пекло. Я ховалася за мікрофоном, слухала чужі сповіді й намагалася заглушити власний біль.

Але за вікном студії знову вщухав і знову починався дощ. І я ще не знала, що саме цієї ночі той дощ приведе по мене людину, яка змусить мене заплатити за кожну секунду мого боягузтва.