Глава 26. Знов у бій.

На таємну раду за курганом після вечері зібралися усі, крім тата, який продовжував мирно спати. Навіть бабуня прийшла. Куди ж без бабуні? Коли вона вже дізналася, що усе життя прожила поруч із справжнісіньким драконом, то тепер не могла дочекатися, щоб познайомитись із ним.

А ось юрист-консультант Ренат не приїхав. Ілля ж знайшов номер телефону юридичної контори у інтернеті, зателефонував, запросив песиголовця. Той пообіцяв, що буде вчасно, навіть натякнув, що має важливі новини. І не приїхав. Це наводило на не досить хороші думки. Що, як повернувся до стану ворогів? Чи, може, завжди був з ними, а перед Іллею прикидався, щоб втертися у довіру і бути у курсі його планів? Хоча начебто ніщо не вказувало на зраду. До цього моменту. А втертися у довіру йому вдалось. Ілля і про Богданку, що отримала силу давньої богині Перперуни, розповів, а тепер ще й розкрив «ставку» дракона, яка тисячоліття була схована від очей хоч людей, хоч нелюдів. Крез-то стверджує, що ця місцина захищена від ворогів, та хто ж його знає. Песиголовці, он, спромоглися пекельне випромінювання у наш світ вивести, то можуть ще багато чого придумати такого, що й на гадку не йде. Винахідники, щоб їх!..

Та, може, дарма Ілля думає погано про свого знайомого, який допомагав не раз? Може, той просто запізнюється? На годиннику була восьма година вечора, час, коли мала розпочатися рада. Можна почекати ще хвилин п’ять, а тоді зателефонувати. Якраз цікаво було подивитись, як бабуня знайомиться із Крезом.

- Божечки, справжнісінький дракон! – стара обходила розумну рептилію, приклавши руку до серця і роздивляючись з усіх боків захопленим поглядом. Може, валер’янку треба було прихопити? Та ні, тримається бабуня добре, свідомість втрачати чи істерику закатувати не збирається.

- Крез. Крез Перший з п’ятого покоління Левентаргенів, - чемно вклонився дракон.

- Та ще й розмовляючий! – бабуня охнула, прикривши долонею рота, потім схаменулася і представилась: - Олена Львівна Петренко, можна: баба Олена.

- Дуже радий познайомитись особисто, хоча, взагалі, я вас дуже добре знаю, навіть пам’ятаю, як ви, малою, тягали груші із сусідського садка.

- О! – бабуня почервоніла, кинула короткий погляд на рідних, як вони зреагували. – То не та річ у моїй біографії, яку б я хотіла згадувати зараз, шановний Крезе. Давайте моє минуле залишимо у минулому.

- Звісно, - кивнув дракон, хоча і не зрозумів, чому, це ж так весело – згадувати усілякі моменти, що колись мали місце, та, якщо Олена Львівна так хоче, то так і буде.

А бабуня полегшено зітхнула, бо, якщо згадувати усе те, що бувало у молоді роки, то і в очі дітям та онукам соромно дивитись буде. Та молодість, то такий час, коли рвешся, бунтуєш, зриваєшся, робиш купу дурниць, але молодості усі прощається. А що, ви думали, що бабуня бабунею і народилася? Глядіть, у свій час та ще була... козичка, звісно, поки заміж не вийшла і Колюсика не народила, бо після того вже все життя було підпорядковане одному – сім’ї.

- Дорогий Крезе, - почала приставати до дракона, - а правда, що я вас у вигляді котика Мурчика на колінах тримала і шерстку гладила?

- Правда. І, маю зізнатися, щ серед моїх спогадів - це одні з найкращих годин життя.

- Ой, такий гарний котик був! Сподіваюсь, що справжній Мурчик знайшов своїх господарів. Знаєте, Крезе, мені його не вистачає. І я була б не проти, коли б ви скрашували мої вечори своєю присутністю, хоча б і у вигляді кота.

- О, спробую підшукати гідну кандидатуру! Тільки, шановна, не варто звертатися до мене на «ви». Не такий я вже й старий, якихось кілька тисяч років.

- Проти кількох тисяч років я і зовсім немовля, - кокетувала бабуня.

А Ілля тим часом зібрався зателефонувати Ренату, та не встиг набрати номер, як смартфон сам заспівав, сповіщаючи, що хтось хоче переговорити. Кинувши погляд на номер, що висвітився, Ілля полегшено зітхнув. Ренат. Мабуть, запізнюється, і вирішив попередити. Та заспокоївся він надто рано. Голос юриста був надто схвильований:

- Іллє, мене вислідили! За мною женуться! Я намагався відвести їх від села, та мене наздогнали... О, ні! Почувся глухий удар і скрегіт металу.

- Ренате, ти де?

- Кілометрів п’ять від вас, - і юрист коротко розповів, де його шукати.

Знов почувся удар, зойк і телефон виключився.

- Якщо це не пастка... – почав із сумнівом Ілля.

- Рената ми у біді не залишимо, - Богданка вже трансформувалася, волосся її розліталося, висвічуючи золотом, а бойові обладунки виблискували на сонці.

- Летіть, я прикрию, - скомандував дракон. – А ви, - звернувся до матері та бабусі Іллі, - негайно до хати і носа не витикайте, поки ми не повернемось!

Ілля теж трансформувався. Так, не вистачає таки бойової палиці та сокири. Палиця знищена була на його очах, а сокира... Що, як сокира знаходилась у іншому місці, не в просторовій кишені, яку вони спалили вщент? Що, як вона ціла? Ілля спробував погукати її подумки і, о диво, негайно відчув у руці знайому тяжкість та шорсткість держака. Гостре лезо, мов новеньке, відбило сонячні промені. Оце вже діло!

Так, а де ж Богданка? Довелось наздоганяти.

Ще здалеку побачили вони «ауді» Рената, з побитими вікнами, посічену кулями. Кілька джипів кільцем розташувались навколо, не дозволяючи їй рухатись, а песиголовці з автоматичною зброєю повискакували і розстрілювати автівку впритул. Гнів затопив Іллю. Єдиний з песиголовців, з ким можна було завести дружбу, налагодити контакти, знищений одноплемінниками! Хоча, зрозуміло, сироїди вважають його зрадником, а зрадників не прощають...