Розділ 3. Турнір

Уранці туман не розійшовся.

Він лежав над Дністром густою білою периною, такою щільною, що здавалося, по ній можна перейти на той берег. Над лугом він порідшав, розірвався на клапті, і табір реконструкторів виринав із нього шматками: верх намету, стяг на жердині, кінська голова, чиясь рука, що підкидає дрова у вогнище. Мури фортеці вже проступили крізь біле, але Північна вежа ще довго стояла без верхівки, наче хтось обрізав її ножицями.

Остап прокинувся о сьомій від того, що Аліна гладила його по щоці.

— Вставай, чемпіоне, — прошепотіла вона. — Я тобі дещо принесла.

Він розплющив очі й не повірив. Аліна сиділа поруч у тренчі, з розпущеним волоссям, рум'яна з холоду, і тримала в руках дві глиняні чашки, з яких ішла пара.

— Узвар, — сказала вона. — З медом і корицею. Я встала раніше і знайшла ту жінку з наметом. Вона ще навіть не відкрилася, але я її вмовила.

За два роки Аліна жодного разу не встала раніше за нього. Жодного разу не принесла йому навіть склянки води. Остап сів у спальнику, узяв чашку обома руками і відчув, як щось у грудях, що всю ніч стискалося в маленький холодний клубок, повільно розтискається.

Яким же він був дурнем учора. Шукав її по всьому табору, як ревнивий підліток. Рахував кроки до машини. Нюхав тренч. А вона просто заблукала і змерзла. А тепер сидить тут, сонна, і принесла йому узвар.

— Дякую, — сказав він, і голос його трохи затремтів.

— Ти чого? — засміялася Аліна. — Це ж просто узвар.

— Нічого. Просто… дякую.

Вона поцілувала його в чоло, як цілують дітей перед іспитом.

— Я дивитимусь фінал зі стіни, — сказала вона. — Тарас казав, звідти найкраще видно. Буду тобі махати. А ти дивися тільки на мішень, гаразд? Не на мене.

— Гаразд, — усміхнувся Остап.

Коли вона вийшла, він розв'язав кошіль на поясі і, переконавшись, що в наметі нікого немає, дістав звідти маленький згорток у темно-синьому оксамиті.

Перстень лежав у ньому, як у гнізді. Тонкий, золотий, із темно-червоним гранатом, обрамленим дрібними перлинами, кінець дев'ятнадцятого століття, віденська робота. Три місяці тому Остап купив його на аукціоні у Львові в жалюгідному стані: камінь розхитаний, двох перлин бракує, обідок погнутий. Він реставрував його ночами, коли в майстерні нікого не було, і руки в нього тремтіли так, як не тремтіли над жодною річчю за всі роки роботи. Шукав перлини відповідного розміру по всій Європі. Вирівнював обідок під лупою, по волосинці.

План був простий і, як йому здавалося, бездоганний. Після фіналу, коли сонце хилитиметься до заходу, він поведе Аліну на мур, на те саме місце над Дністром, звідки видно і річку, і фортецю, і весь табір. Тарас із хлопцями заграє щось на сопілці. А він стане на одне коліно, як лицар.

Тарас про все знав і клявся бородою мовчати.

Остап сидів у спальнику з оксамитовим згортком на долоні і згадував, як Аліна вперше зайшла до крамниці. Два роки тому, у березні, в дощ. Мокра, без парасолі, у легенькій курточці, з роздрукованим резюме, яке розмокло по краях. Вона шукала роботу «будь-яку, хоч каву носити», і він, який узагалі не збирався нікого наймати, раптом почув, як каже: «Нам якраз потрібен адміністратор».

Адміністратора їм не було потрібно. Аліна не знала, чим бароко відрізняється від ампіру, плутала бронзу з латунню і за перший місяць тричі продала по каталогу не ту річ. Але вона сміялася з його жартів. З усіх жартів, навіть із тих, які він сам вважав невдалими. Слухала, широко розплющивши карі очі, коли він розповідав про скрині, мапи й шаблі, і казала: «Ти так цікаво говориш, мені ніхто ніколи такого не розповідав». Ніхто й ніколи досі не слухав Остапа так.

Через пів року вона переїхала до нього. Через рік перестала слухати. Але Остап казав собі, що так буває в усіх: перший запал минає, а лишається щось глибше. Просто вона втомлюється. Просто в неї складний характер. Просто їй треба трохи більше уваги, трохи більше подарунків, трохи більше його.

Тепер усе буде інакше, думав він, загортаючи перстень. Коли в неї на пальці буде цей гранат, вона зрозуміє, що він не жартує. Що він хоче з нею всього: дому, дітей, старості. І вона знову сміятиметься з його жартів.

Остап загорнув перстень назад в оксамит і поклав у кошіль. Там уже лежали телефон, кресало й копії старих монет. Перстень був найменшим із усього. І найважчим.

*  *  *

Турнір почався о дев'ятій.

Стрільбище розмітили на лузі під західним муром, між фортецею і річкою. Тридцять кроків трави, прим'ятої за вчорашній день, мотузка, що позначала лінію стрільби, а навпроти — чотири солом'яні мати на дерев'яних триногах, із намальованими на полотні колами. За матами земля обривалася вниз, до Дністра, і там, за ними, ще висів туман. Мішені стояли на тлі білої стіни, наче на краю світу.

— Може, перенесемо? — спитав хтось із молодших суддів у головної судді, Ірини Степанівни, сухої енергійної жінки в окулярах, яка двадцять років судила змагання зі спортивної стрільби, а останні п'ять — історичні турніри, бо, як вона казала, «тут хоч люди красиві».

Ірина Степанівна глянула на мішені, потім на туман, потім на годинник.

— Мішені видно? Видно. Туман — не дощ, — відрізала вона. — Стріляємо.