Розділ 2. Хотинська фортеця

Розділ 2. Хотинська фортеця

Хотинська фортеця з'явилася раптово, як з'являлася завжди: дорога пірнула вниз, за поворотом розступилися старі каштани, і над Дністром, на скелястому мисі, виросли сірі мури з високими вежами. Вони стояли так, наче нікуди не поспішали вже шосте століття поспіль і не збиралися поспішати й надалі.

Остап пригальмував, хоч позаду сигналив мікроавтобус з івано-франківськими номерами. Він бачив цю фортецю десятки разів — на фото, на старих гравюрах, наживо, — і щоразу в нього перехоплювало подих, як у хлопчика, якого вперше привезли на море.

— Аліно, подивися, — тихо сказав він. — Ну подивися ж.

Аліна спала на пасажирському сидінні, підібгавши ноги й загорнувшись у новий тренч. Світло-бежевий, довгий, із поясом — саме такий, як вона показувала руками в крамниці. Тренч коштував стільки, скільки Остап за тиждень не заробляв на реставрації, але сидів на ній так, що Остап вирішив про це не думати.

Вона розплющила одне око, глянула у вікно і знову заплющила.

— Гарно, — сказала вона. — А там є нормальна кава? Не з термоса?

— Там є все, — засміявся Остап. — Окрім кави. У п'ятнадцятому столітті кави тут ще не знали. Її в Європі почнуть пити тільки через півтора століття.

— Тоді розбудиш мене в шістнадцятому, — пробурмотіла Аліна й відвернулася до дверцят.

Остап усміхнувся і з'їхав на ґрунтовку, де жовтий картонний вказівник із намальованим мечем обіцяв: «Табір учасників».

*  *  *

Табір реконструкторів розкинувся на широкому лузі між мурами і річкою. Ще з ночі тут виросло ціле містечко — білі й смугасті намети, дерев'яні стійки зі зброєю, вози, плетені огорожі, стяги на довгих жердинах. Над усім цим висів синій дим від десятків вогнищ, і пахло так, як не пахне в жодному місті: смолою, мокрим сіном, кінським потом, розпеченим залізом і м'ясом, що шкварчало на рожнах.

Остап вийшов із машини, вдихнув на повні груди — і, здавалося, скинув із плечей цілий тиждень. Рахунки, недоплачену оренду, Оксанині обережні натяки, постачальника рам, з яким Денис так і не домовився, — усе це лишилося десь там, за поворотом, у двадцять першому столітті.

Переодягався він у наметі свого клубу, під незлостиві кпини Тараса — голови клубу, рудобородого велетня, який у звичайному житті був стоматологом, а тут, у полотняній сорочці й шкіряному каптурі, скидався на розбійника з Карпат.

— Ну, пане антикваре, показуй, — гудів Тарас, поки Остап затягав шнурки на вовняних шосах. — Яке в нас сьогодні століття?

— Середина п'ятнадцятого. Північ Молдавського князівства, — урочисто відповів Остап. — Вільний лучник на службі в господаря.

Костюм він шив два роки і кожну річ знав, як власну долоню. Лляна сорочка, пофарбована цибулинням у колір старого меду. Сукняна куртка до середини стегна, на гачках, із високим коміром. Широкий шкіряний пояс, на ньому ніж у простих піхвах і невеликий кошіль. Шкіряний наруч на лівому передпліччі, щоб тятива не збивала шкіру. Сагайдак із березової кори на два десятки стріл із гусячим оперенням, яке Остап клеїв сам, довгими зимовими вечорами, під старі румунські пісні з бабусиних записів. І лук — той самий, угорський, із дерева, рогу й сухожиль, що висів у крамниці на стіні.

— Красень, — визнав Тарас. — Тільки ось що це, скажи мені, будь ласка?

Він тицьнув пальцем униз. Остап зітхнув.

З-під вовняних шос визирали черевики. Звичайні, темно-сірі, трекінгові, на товстій рифленій підошві.

— Мої поршні розлізлися, — винувато сказав він. — У вівторок, на тренуванні. Шов по п'яті пішов. Я хотів віддати майстрові, але не встиг. Тарасе, ну хто там дивитиметься мені на ноги? Шоси довгі, трава висока.

— Судді дивитимуться, — суворо сказав Тарас, але очі його сміялися. — Ох, Остапе. У тебе фірма, крамниця, повна шафа старожитностей, а на ноги не вистачило. Як той швець без чобіт.

— Як антиквар без поршнів, — погодився Остап.

Був і ще один гріх, про який Тарас поки не знав. На лівому зап'ясті, під наручем, Остап носив дідів годинник — старенький механічний «Слава» на потертому шкіряному ремінці. Правила клубу забороняли будь-які сучасні речі в костюмі, але цей годинник Остап не знімав, відколи дід помер. Годинник щоранку треба було накручувати, він відставав на дві хвилини за добу і цокав так голосно, що вночі його було чути з тумбочки. Під наручем його ніхто не бачив. А телефон Остап сховав у шкіряний кошіль на поясі: там він лежав між кресалом і жменькою копій старих монет, як дивний чорний камінець, і нікому не муляв очей.

Останнім Остап дістав із сумки медальйон.

Він довго тримав його на долоні. Учора, пакуючи речі, він хотів роздивитися його як слід, під лупою, як роздивлявся кожну річ, що потрапляла до крамниці. Але Аліна весь вечір приміряла тренч і питала, з якою сумкою його носити, потім треба було заправити машину, потім знайти запасну тятиву… Тож медальйон так і пролежав на тумбочці, поруч із дідовим годинником. Уночі, крізь сон, Остапові здалося, що цокають обидва. Хоч цокати міг лише годинник.

Він надягнув ланцюжок на шию. Дракон ліг на сукно куртки, якраз навпроти серця, і пасував до костюма так, наче його шили разом.