Розділ 1. Звичайний ранок

Ліцей над Стрімкою зустрів їх таким же теплим, як і минулого разу, першовересневим сонцем — тільки цього разу воно здавалося по-справжньому лагідним, без жодного передчуття біди.

Аріадна вийшла з гірського диліжанса останньою, примружившись від яскравого світла, і на мить просто дозволила собі вдихнути на повні груди. Гора Гори вдалині стояла спокійна, вкрита ранковою імлою, і жодна її частина не нагадувала про те, що менш ніж рік тому там мало не розірвалася сама тканина світу.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби вперше в житті бачиш цю будівлю, — пирхнула Елоїза, поправляючи ремінець сумки на плечі.

— Просто радію, що цього разу приїжджаю не з передчуттям катастрофи, — усміхнулась Аріадна.

За літо всі трохи змінилися. Елоїза підросла й носила нову зачіску — коротшу, з чубчиком, який вона весь час здувала з очей. Каспіан став ще ширшим у плечах, якщо це взагалі було можливо, і засмаг так, що його світлі кучері виглядали майже білими на тлі шкіри. Ліра лишалася такою ж бездоганною, як завжди, хіба що в її поставі з'явилася якась нова, тепліша м'якість.

Тесей ішов трохи позаду, мовчки спостерігаючи за метушнею навколо. Він теж змінився — не так помітно ззовні, як усередині: рухи стали спокійнішими, погляд — уважнішим, ніби він тепер помічав деталі, повз які раніше пройшов би байдуже.

Велика зала зустріла їх звичним гамором, теплом залізних світильників і запахом свіжого хліба. Різьблені постаті чотирьох тварин на опорних балках, здавалося, дивилися на новий потік учнів з тим самим спокійним, вивченим за покоління терпінням.

Вони сіли за стіл Сов усі разом — Каспіан цього разу не сперечався, коли Ліра підсунулась ближче, щоб зайняти місце поруч з Елоїзою.

— Тесею, — гукнув Каспіан через стіл, накладаючи собі гору млинців, — а нову паличку цього літа встиг зламати?

— Ні, — коротко відповів Тесей, не піднімаючи очей від чашки чаю.

— Не встиг чи не наважився покласти на неї книжку?

— Каспіане, — Елоїза штовхнула його ліктем, ледь стримуючи сміх.

Тесей нарешті підняв погляд, і в його очах промайнула та сама втомлена, звична смішинка.

— Я цього літа взагалі мало читав.

За столом на мить запала здивована тиша.

— Ти? Мало читав? — Каспіан приклав долоню до грудей, вдаючи, що от-от зомліє. — Хтось покличте професора Смарт, у нас надзвичайна ситуація.

Тесей тільки похитав головою й повернувся до чаю, але куточок його губ ледь помітно піднявся.

Коли хлопці заглибились у суперечку про те, чи варто цього року записуватись на додаткові тренування з Триколо, Елоїза присунулась ближче до дівчат.

— Після сніданку зайдемо до нас у кімнату? — тихо запитала вона, кинувши швидкий погляд на Тесея. — Мені є що обговорити. Без хлопців.

Ліра лише мовчки кивнула, і в її очах промайнула ледь помітна, зацікавлена іскра.

Кімната Аріадни й Елоїзи зустріла їх звичним затишком: два ліжка під важкими синьо-чорними покривалами, стос книжок на підвіконні, який так і не встиг зменшитися за літо. Елоїза щільно причинила двері й одразу опустилася на своє ліжко, підібгавши ноги.

— То що? — Аріадна сіла навпроти, а Ліра невимушено вмостилася в старому кріслі біля вікна. — Про що таке важливе, що не можна за сніданком?

Елоїза трохи зашарілася.

— А ви помітили? — тихо запитала вона. — Тесей. Він став зовсім інший. Спокійніший. Уважніший до дрібниць.

— Ти маєш на увазі — уважніший до тебе, — зауважила Ліра, не приховуючи усмішки.

Елоїза почервоніла до кінчиків вух.

— Я не про це!

— Авжеж, — Ліра дозволила собі легку усмішку.

Аріадна пирснула зо сміху, а Елоїза кинула в неї подушкою, хоча сама теж усміхалась, ховаючи обличчя в долонях.

— До речі, про уважність до когось, — Елоїза швидко перевела тему, явно рятуючись від подальших розпитувань. — Ліро, а що з тобою? Ти за два роки жодного разу навіть не глянула в бік когось із хлопців. Для тебе тут усі занадто прості?

Ліра на мить завагалась, і це саме по собі було незвично — вона завжди відповідала миттєво, без запинки.

— Не всі тут прості, — нарешті сказала вона. — Просто я вже маю нареченого.

Елоїза мало не звалилася з ліжка, а Аріадна різко випросталась.

— Що?! — майже хором вигукнули вони.

— Відколи?! — Елоїза підповзла ближче, забувши про сором'язливість. — Чому ти нам не казала?

— Ми заручені відтоді, як мені виповнилося дванадцять, — спокійно пояснила Ліра, знову повертаючись до своєї звичної незворушності. — Його звати Луіс. Це домовленість між нашими родинами.

Аріадна повільно вмостилась на ліжку зручніше.

— Заручені в дванадцять? Ліро, це ж... — вона підбирала слова обережно. — Це ж не ти обирала.

— Ні, — погодилась Ліра. — Не я.

Елоїза й Аріадна перезирнулися, і в цьому погляді промайнуло щось схоже на тривогу. Домовлений шлюб, укладений батьками, коли дитині було дванадцять — це звучало холодно й неправильно, як щось із давніх, суворіших часів.

— Ліро, — обережно почала Елоїза, — а ти... ти хоч трохи його любиш? Чи це просто... обов'язок?

Ліра підняла погляд, і вперше за весь цей час у її очах з'явилося щось живе, майже вразливе — те, чого дівчата ще ніколи в неї не бачили.

— Я його дуже люблю, — тихо сказала вона, і в її голосі не було жодної звичної холодної іронії. — Так сталося, що домовленість і моє серце цього разу захотіли того самого.

У кімнаті на мить запала тиша — тепла, здивована, зовсім не така, як тиша перед бідою.

— Ну, — нарешті видихнула Елоїза, підтягуючи коліна до грудей і вмощуючись зручніше, — тоді ми хочемо знати про нього все. Абсолютно все.

Ліра вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому — не тим ввічливим, вивіреним кутиком губ, а широко, майже соромливо.

І Аріадна подумала, що цей рік, можливо, і справді почнеться спокійно.