Розділ 15. Простий світ

Тесей більше не ховався. Він змінився остаточно: його рухи стали механічно економними, голос — абсолютно позбавленим емоцій, а погляд — відчуженим, наче він дивився на світ крізь товсте, непроникне скло лабораторії. Він більше не бачив у Ліцеї ні прихистку, ні дому. Для нього це була лише стара, несправна система, що остаточно дала збій.

Його друзі зібралися в кімнаті, відчайдушно намагаючись достукатися до нього крізь цю крижану стіну. Каспіан згадував уроки, говорив про правила, про небезпеку й дивні речі, що кояться в будівлі, але Тесей лише з легким, майже жалісливим усміхом спостерігав за ним — ніби за малим дитям, яке захоплено грається з сірниками.

— Ти знову не прийшов на вечерю, — голос Ліри тремтів від прихованого, безсилого гніву. — Тесею, ти нас лякаєш. Ти ходиш як привид, а твої записи... вони вже не схожі на магію. Це щось інше, чуже.

Тесей повільно відклав перо. Він підвів погляд і обвів їм усіх — кожного по черзі. У його очах не було й натяку на образу чи роздратування, лише холодна, кришталева ясність людини, яка вважає, що осягнула істину.

— Магія? — він тихо засміявся, і цей сухий звук видався їм лякаючо чужим. — Ви називаєте це магією? Це просто безлад. Хаотичний, сліпий набір сил, які ви навіть не намагаєтеся осягнути й впорядкувати. Ви просто поклоняєтеся випадковості.

— Про що ти говориш? — Елоїза зробила крок уперед, її голос звучав ледь чутно й ламко. Вона була єдиною, хто знав, що саме він приховує у внутрішній кишені мантії, і цей прихований жах отруював її щосекунди.

Тесей звівся на ноги. Впевненим кроком він підійшов до високого вікна, за яким простягався темний ліс на схилах Гори — той самий ліс, де будь-якої миті дезорієнтовані тварини чи молодші учні могли опинитися в пастці.

— У цьому Ліцеї чотирнадцятирічні діти воюють із чудовиськами, — промовив він, дивившись у темряву за склом і навіть не обертаючись. — Вони помирають, вони втрачають глузд, вони змушені нести тягар, який не під силу жодному дорослому. І всі ви, всі наші вчителі, ваші батьки — всі роблять вигляд, що це нормально. Що це просто випробування, частина традиції та навчання.

У кімнаті запала важка, гнітюча тиша. Вона стала настільки щільною, що повітря здавалося спертим, а кожне дихання — надто гучним. Аріадна мовчала, судомно стиснувши пальці в кулаки біля стегон, аж поки кісточки не побіліли від напруги. Всередині неї все стиснулося, бо вона з жахом усвідомлювала: він правий. Кожне слово Тесея било точно в ціль, мов удар скальпеля, який безжально розрізає стару, заражену тканину їхнього світу.

— Це ненормально, — продовжив Тесей, повільно повертаючись до них. — Світ, де панує хаос і випадкова смерть, не має права на існування. Порядок — ось єдина правда. Чесна, логічна, передбачувана. У моєму порядку ніхто й ніколи не змусить дітей вмирати заради чужих абстрактних ідеалів.

Каспіан розкрив рота, аби обурено заперечити, але так і застряг на півслові. Що він міг відповісти? Що війна — це неминуче зла доля? Що «так влаштований світ»? Аргументи Тесея були надто тверезими, надто болючими у своїй кришталевій правоті.

Ніхто не зміг видавити з себе ні слова. І це мовчання лякало найбільше. У цій тісній кімнаті, де ще нещодавно панували дружба й спільні надії, раптом стало остаточно зрозуміло: Тесей знайшов те, чого йому так довго бракувало. Тепер він бачив світ лише в двох фарбах — існуючий хаос і обіцяну йому абсолютну досконалість.

Він більше не належав їм. Вона чи щось, що крок за кроком будувало в його голові цю ідеальну, холодну структуру, остаточно забрало його собі.