Розділ 1. Невипадкова зустріч

Світлана стоїть на пагорбі за околицею, там, де земля перестає бути городами й починає бути світом без меж. Луг, поцяткований озерцями й протоками, налитий мідним світлом заходу. Небо над ним розпливається вишневим і золотим, і десь у цьому кольорі ховається думка, яку вона не може впіймати словами: як щось маленьке й майже неможливе, одна крихітна випадковість, змогла розгорнутися в оце все — в озера, у птахів, що креслять над ними низькі кола, у неї саму. Вона, непомітно для себе, сідає в траву й на кілька хвилин зникає зі світу — так само, як зникає сонце, що тоне за обрієм.

Світлана прийшла зустріти гусей, бо вчора важак завів усіх у чужий двір. Зграя ще молода, самі першорічки, а домівка стоїть надто далеко від лугу. Що тоді почалося! Справжнє кіно: гуси розсипалися по подвір'ї, кричали, махали крилами, а баба Ганна, з хусткою на голові, бігала за ними й розмахувала руками, як режисер, що намагається зупинити хаос на знімальному майданчику.

Сусіди повисовували голови з хвірток і мовчки стежили. А вже зранку переказували одне одному подробиці, щоразу додаючи нових: хтось бачив, як гусак стрибнув бабі Ганні на голову, хтось — як вона перечепилася через відро й гепнулася на край лавки, а все, що там стояло, підскочило догори й гучно попадало. Балачок вистачило на цілий день, але головне лишалося незмінним: півсела тішилося тим, як вона ганялася за чужими гусаками по всьому подвір'ї.

Гуси йдуть з лугу групами, розтягнутим ланцюжком, кожна родина своєю стежкою. Світлана вдивляється в зграйки й шукає знайомі плями на крилах. Аж тут її увагу привертає тиша. Ні співу птахів, ні дзижчання комах — лише вітерець над землею.

Озерця чорніють і ширшають, як зіниці в темряві. Протоки звиваються, як жили. Світ, який ще хвилину тому був звичним, дивиться на неї.

— Може, вони вже вдома?

Низький голос лунає так близько, що вона відчуває його раніше, ніж чує.

Світлана піднімає голову. За крок від неї стоїть сивий дід: полотняне вбрання, палиця, на яку він навіть не спирається. Обличчя лагідне, з усмішкою малюка — і саме тому їй на мить стає ніяково, хоча вона не може пояснити чому.

Це дід Тарас. Той, що живе на краю села за яром, під самим лісом. Той, чию хату оминають навіть найсміливіші хлопці, коли граються в «хто далі зайде в темряву». Чого тільки про нього не розповідають… Історії, які переказують не тому, що в них хтось вірить, а тому, що їх чомусь лячно забути. Навіть найговіркіші баби, які знають усе про всіх у селі, при згадці про нього одразу міняють тему. Ніхто до пуття не знає, звідки він узявся в їхньому селі. А ті, хто міг би це знати, давно лежать на цвинтарі під грушею. І ніхто не пам'ятає, щоб він колись постарів.

Світлана, звісно, теж чула про діда, та зблизька бачить його вперше.

Звичайний сивий дід, ще й ця усмішка, — думає вона, поки роздивляється його. — Якби не палиця з вовчою головою та всі ті сільські балачки, я б його й не впізнала.

Вона озирається на луг. Гусей уже немає, а сонце зайшло.

Невже ми розминулися, поки я була у Наталки? — крутиться в голові. — Хоча в неї я пробула хвилин десять, не більше. Віддала куртку — навіть чаю не пили.

Вона майже впевнена. Десять хвилин. Ну, може, дванадцять.

Голос старого повертає її з думок.

— Чи не пізно для прогулянок лугом наодинці, як гадаєш, Світланко?

Вона завмирає.

Звідки він знає, як мене звати? — дивується Світлана подумки. — Вимовляє моє ім'я так буденно, ніби кличе онуку.

Вона ще не встигає придумати, що відповісти. Дід не чекає: він дивиться повз неї, кудись у далечінь, і говорить далі.

— Краще сьогодні не йди на танці. Ти ще не готова.

Яке твоє діло, старий? — думає Світлана. — У тебе я забула спитати.

Слова вже крутяться на язиці, та щось у ній стримується: різкість здається зайвою.

— Слушна думка, — відповідає вона.

І в ту ж мить помічає дивну річ. Її подих біліє в холодному повітрі маленькими хмаринками. А від діда не йде нічого.

Вона дивиться на його груди.

Вони не рухаються.

— Якщо все ж таки підеш, не ходи до церкви, — каже дід жорстко, майже по-батьківськи.

Яка церква вночі? — думає Світлана. — Ти, діду, зовсім з глузду з'їхав?

Добре, що вона не каже цього вголос.

— Я й удень до церкви не часто ходжу. А вночі — тим паче, — відповідає Світлана.

Дід дивиться на неї. Не зло. Не грізно. Скоріше по-дитячому лукаво, так, як дивиться дитина, яка вже знає кінець казки, але хоче почути його саме від тебе. Він мовчки розвертається й іде в бік яру.

Світлана чекає, що почує тріск гілки або шурхіт трави.

Нічого…

Туман, що піднявся над лугом разом із вечірньою вогкістю, ховає його.

Вона ще кілька секунд стоїть нерухомо. Потім озирається.

Ні людей. Ні гусей.

Лише темний луг і звуки диких тварин, що долинають звідти.

Що це взагалі було? — питає вона себе. — Про танці знає тільки Наталка. А йти до церкви вночі ми точно не збиралися.