Розділ 1. Найтупіша злодійка в історії літератури

Була друга ночі, і я ненавиділа леді Агату Чорнославську всім серцем.

Не принца Ельдара з його «очима кольору грозового неба», хоча вони теж були ще той сюрприз. Не світлу Лілею, яка за чотириста сторінок примудрилася шістдесят три рази «тихо схлипнути». Я рахувала. Навіть не автора, хоча до неї в мене теж було кілька запитань.

Ні. Найбільше я ненавиділа лиходійку.

Я сиділа на дивані, загорнута в плед, із третьою чашкою холодного чаю і ноутбуком на колінах. Поруч лежав злощасний бестселер «Серце світлої принцеси» з закладками-стікерами. Рожеві означали «мило, але нудно». Жовті — «логіка, де ти?». Червоні — «Агата знову робить щось, за що її треба було посадити ще в першому розділі». Червоних було сорок дві штуки. Книжка нагадувала їжака після фарбування.

— Ну як, — сказала я порожній кімнаті, — як можна бути настільки дурною?

Кімната не відповіла. Кіт Бублик, який дрімав на підвіконні, теж. Він взагалі не вважав літературну критику гідним заняттям для дорослої жінки.

Я надрукувала:

«Окремої уваги заслуговує леді Агата Чорнославська, яку авторка, очевидно, задумувала як велику лиходійку. Вийшла найтупіша злодійка в історії літератури. Вона труїть суперницю на очах у трьох свідків. Вона пише погрози власним почерком і підписує їх. Вона наймає вбивць через власну покоївку, яка, звісно ж, усе розповідає першому стражнику. Мені не шкода Агату, коли її страчують у п'ятнадцятому розділі. Мені шкода час, який я на неї витратила.»

Перечитала. Задоволено кивнула. Додала ще:

«Якби мені дали два місяці в її тілі, я б не просто вижила. Я б переписала цей сюжет так, що авторці стало б соромно.»

Курсор блимав. Десь за вікном завивав листопадовий вітер, і на мить мені здалося, що в ньому вчувається сміх — тихий, жіночий, трохи хрипкий.

Я потерла очі. Вже ввижається. Пора спати.

— Опубліковано, — сказала я Бублику і натиснула кнопку.

Рецензія злетіла в мережу. Лічильник переглядів показав одиницю, потім три, потім одинадцять. Я всміхнулася, закрила ноутбук і поклала книжку на груди, як кладуть подушку. Хотіла лише на хвилинку заплющити очі.

Останнє, що я пам'ятаю, — як обкладинка під моєю долонею стала теплою. Наче живою.

А ще — той самий хрипкий голос біля самого вуха:

— Два місяці, кажеш? Ну давай. Подивимось.

* * *

Прокинулася я від того, що хтось дуже обережно, майже благально кашлянув.

— Міледі?..

Я розплющила одне око. Наді мною висів балдахін кольору стиглої вишні з золотими китицями. Кожна китиця була завбільшки з мого кота.

У мене вдома не було балдахіна. У мене вдома була стеля з тріщиною у формі Італії і сусід зверху, який по суботах перфоратором доводив свою незламність.

— Міледі, ваш ранковий чай, — прошепотів той самий голос.

Я розплющила друге око і повернула голову.

Біля ліжка стояла дівчина років сімнадцяти в сірій сукні з білим фартухом і накрохмаленим чепчиком. Вона тримала тацю з порцеляновою чашкою, і таця дзеленчала, бо руки в дівчини тремтіли, як осика на вітрі. Дивилася вона не на мене, а кудись у підлогу, ніби там було написано, як вижити до обіду.

Я сіла. Шовкова ковдра сповзла, і я виявила на собі нічну сорочку з таким мереживом, що на неї можна було б купити квартиру в Києві.

— Е-е-е... — сказала я. Інтелектуально, нічого не скажеш.

Дівчина здригнулася так, що чашка підстрибнула на блюдці.

— Пробачте! Я... я все виправлю! Чай недостатньо гарячий? Чи занадто? Я принесу інший! Тільки... — Вона ковтнула. — Тільки, будь ласка, не кличте пана управителя.

В її очах був такий жах, що мені стало ніяково. Ніхто й ніколи не дивився на мене так. Навіть стажистка, якій я одного разу повернула текст із сорока правками.

— Усе гаразд, — обережно сказала я. — Чай чудовий. Я певна, що він чудовий. Поставте, будь ласка.

Дівчина завмерла. Повільно, як людина, що ступає на тонкий лід, поставила тацю на столик біля ліжка. І не зводила з мене погляду, наче чекала, що я зараз виплесну цей чай їй в обличчя.

— Дякую, — додала я.

Таця, на щастя, вже стояла. Бо інакше вона точно опинилася б на килимі.

Дівчина поблідла. Потім почервоніла. Потім знову поблідла, і я злякалася, що вона зараз знепритомніє.

— Д-дякуєте, міледі? — перепитала вона так, ніби я заговорила давньоельфійською.

— Ну... так. За чай. Це ж ви його принесли.

Вона зробила крок назад. Потім ще один. Біля дверей присіла в реверансі так низько, що ледь не сіла на підлогу.

— Я... я передам на кухню, що міледі задоволена, — пролепетала вона і вилетіла з кімнати.

За дверима почулося шепотіння, тупотіння і чийсь приглушений вигук: «Вона що, сказала "дякую"?! Марто, вона хвора? Може, по лікаря?»

Я подивилася на чай. Від нього йшла тонка цівка пари і пахло бергамотом.

«Міледі». Балдахін. Покоївка, яка боїться слова «дякую».

Щось у цьому всьому було знайоме. Неприємно знайоме. Як рядок, який ти вже колись читала і підкреслила червоним.

* * *

Дзеркало стояло в кутку кімнати: високе, в різьбленій рамі з чорного дерева, з візерунком із шипастих троянд. Дуже символічно. Дуже в дусі авторки, яка не знала слова «тонкість».

Я підійшла до нього босоніж. Підлога була крижана, і це, мабуть, єдине, що переконало мене, що я не сплю. У снах ноги не мерзнуть.

З дзеркала на мене дивилася незнайомка.

Висока. Значно вища за мене, а я ніколи не була коротунчиком. Чорне волосся спадало хвилями до пояса, таке густе й блискуче, ніби його щоранку вичісувала бригада перукарів. Шкіра бліда, як порцеляна. Скули гострі. Губи повні й темні, наче вона щойно з'їла жменю ожини. А очі...

Очі були зелені. Яскраві, холодні, трохи розкосі, з довгими віями. Очі, якими дуже зручно дивитися на людей зверхньо.

Я знала ці очі. Точніше, я про них читала. На сторінці дванадцятій, двадцять сьомій і ще раз на сто дев'яностій, де вони «спалахнули отруйною зеленню ненависті».

— Ні, — сказала я дзеркалу.