38

Не люблю я похорон. Та й хто їх любить. Хіба що трунарі! Без мерців - їхні заробітки б закінчилися на цьому.

Насправді це дуже сумна подія. Мені завжди недобре, так би мовити, на цьому заході. Ось і на похоронах Лариси Іванівни я відчувала себе погано. Я ніяк не могла повірити в те, що вона померла, і її холодне тіло лежало в тій труні. Народу прийшло небагато. Ближче всіх до гробу стояла жінка вся в чорному вбранні, дуже схожа на Ларису Іванівну. Напевно, це була її старша сестра. Далі стояли жінки, схожі дуже на вчительок. Поки священник чи співав, то чи говорив скоромовкою, я намагалася згадати, де я чула "ліки проти горя". Я була впевнена, що це дуже важливо. І раптом я згадала мій візит до Лариси Іванівни того дня, коли їй стало погано. Вона ж випила цілу упаковку таблеток, які повинні були зробити її щасливою. Виходить, що медсестра, котра приходила до Лариси Іванівни додому, і медсестра з лікарні - одна і та ж особа, і це вона дала отрути мамі Колі. Значить, ця медсестра і є вбивцею?! Цікаво, як їй вдалося пробратися до лікарні непоміченою? Хоча нині і ще не таке трапляється в лікувальному закладі.

Мій погляд упав на чоловіка, якого я раніше не помітила, бо він підійшов пізніше, поки я перебувала в роздумах. Він стояв за деревом, ніби ховався від когось або не хотів, щоб його помітили. Коли я придивилася уважніше, то зрозуміла, що бачу ректора академії, де я навчалася. Але що він тут робить? Ну, так! Як я могла так скоро забути? Леонід Олександрович Потапенко був тією людиною, від якого завагітніла Лариса Іванівна, тобто батьком Колі. Дивно, що він прийшов на її похорон. Хіба вона для нього щось значила? А що якщо це він був тим коханцем, про якого згадувала Зоя Леонідівна? Тоді він і є ключем до розгадки! Що це за таємниця, окутана  таємничістю і вбивствами?                                                        

Я вирішила підійти до Леоніда Олександровичу після закінчення похорону, але побачивши, що він вже йде, попрямувала в його бік прямо зараз. Він вийшов за ворота кладовища. Тому мені потрібно було діяти і то негайно, інакше він сів би в свою машину і зник би. А потрапити до нього на захід в академії дуже важко. Я-то добре знаю про це. Не раз доводилося. Для цього потрібно було спочатку записатися на захід і тільки через кілька днів уже увійти до нього в кабінет.

- Леонід Олександрович! - крикнула я йому навздогін. - Зачекайте будь ласка.

Він зупинився і озирнувся. Я за три секунди була біля нього.

- Ми знайомі? - запитав він ввічливо, але якось недовірливо.

- Так. Я була студенткою вашої академії. Мене звуть Євдокія Острофанова.

- Дочка Льва Борисовича Острофанова?

- Так, це мій тато.

- І що ви від мене хочете? Хочете випросити кращу оцінку в заліковій книжці? Але не вийде, нехай навіть ваш батько був би самим Путіним!

- Ні, що ви! Я б на таке ніколи не пішла. При тому я закінчила академію в червні з золотим дипломом.

- Тоді що вам від мене треба?

- Я знаю, що ви причетні якимось чином до вбивств Колі і Лариси Іванівни.

Потапенко побілів, а потім посірів, широко відкривши очі.

- Ще я знаю, що ви справжній батько Колі.

- Звідки? - запитав він.                                                     

- Ми були з Колею близькими друзями.

- Поговорімо завтра вранці у мене в кабінеті, - запропонував несподівано ректор.

- Ви впевнені, що мене до вас пустить ваша секретарка. Вона, немов, Цербер, тільки не на прив'язі, а за столом.

- Зустріньмося о восьмій ранку. Її тоді ще не буде. Вона на завтра відпросилася до стоматолога. Так що вона не скоро буде. Не хочу, щоб нас хтось підслухав. Розумієте?                                               

Я кивнула головою на знак згоди. Він сів у машину і поїхав. Побачивши, що люди виходять з воріт, я зрозуміла, що Ларису Іванівну вже поховали. Мені стало сумно. Більше ця чудова жінка не побачить блакитного неба, теплого сонечка ... У мене покотилися сльози з очей. В такому стані я підійшла до воріт і сперлася о холодний камінь плечем.

- Дівчино, не плач, - почула я жіночий голос. - Людину неможливо повернути з того світу. Ти звідки знала Ларису?

- Я часто бувала у неї вдома, - тихо відповіла я. - Ми з Колею були друзями. Бідний Коля! - заридала я ще сильніше, згадавши, що і він теж там лежить, поруч із матір'ю.

- Та не реви, дівко, - втрутилася в розмову та товста бабище, схожа на Ларису Іванівну, але тільки зовні, тому що мама Колі зверталася до мене лагідно, називаючи ясочкою. - Всі там будемо! Хто раніше, хто пізніше.

Мені ця баба відразу не сподобалася. Страшно вульгарна, нікого крім себе не поважає і не любить, нічого крім грошей не цінує.

- Ти що бігала за Колькою? Намагалася в загс його затягнути? - грубо і без краплі поваги запитала вона. - Так пшик у тебе вийшов! Колька тебе з нічим залишив.

- Мамо, а може вона того? - смикнула свою матір за рукав жінка, яка перша до мене звернулася.

- Чого того? - крикнула на неї стара бабище. - Ти ясно пояснюй.

- Ну, може він її з пузом залишив, га?