3

Я остовпіла, але за дві секунди прийшла в себе і швидко побігла за ним.

- Віддай мої валізи, - наказала я йому.

- Яка адреса? - запитав він спокійно.                                                     

- Віддай мої валізи, - наполягала я.                                                       

- Куди іти?! - не здавався він.

- Не скажу, - надулася я.

- Тоді я їх віднесу до себе, - сказав Борис. - Якщо ти ніде не живеш, будеш жити у мене.

- Як у тебе? - здивувалася я, зупинившись.

Він теж зупинився.

- Єва, зрозумій ти, нарешті, що якщо я тебе поцілував, то я тепер не відпущу тебе. Тим більше не дозволю зникнути, не сказавши, де ти живеш.

Я була шокована від його слів.

- Проспект Шевченка 5, квартира 48, - відповіла я йому. - А тепер давай валізи.

- У-у! - сказав він. - Я тебе відведу. Може, ти мені набрехала і завтра я прийду до тебе на побачення з квітами, а ти там не живеш, і про таку там взагалі не чули. Так що - квіти в сміття викидати, чи що?

- Які квіти? - не могла я збагнути.

- Першотравнева 5? - перепитав він.

- Так.

- Я знаю, де це. Пішли, - сказав він.

Довго ходити нам не довелося, тому що будинок Мусі знаходився за поворотом. Ми зайшли в будинок, знайшли потрібну квартиру і Борис натиснув на дзвінок. Двері відчинилися і звідти виглянула Муся.

- Мусічка, привіт, - зраділа я.

- Привіт, - сказала вона.

- Знайомся, це Борис. Борис, це моя подруга Марія, Муся.

- Так значить, ти її подруга? - перепитав Борис без найменшої довіри.

- Так, я подруга Є ... - почала Муся, але я її перебила, щоб вона мене не виказала.

- Єви. Тепер ти знаєш, де мене можна знайти. Все, приходь завтра. До побачення.

Я забрала у нього свої валізи і закрила перед ним двері. Розвернувшись обличчям до Мусі, я побачила, що вона плаче.

- Що з тобою, Муся?

- Бідолашний ... - тільки й сказала вона.

- Хто бідолашний? Цей бідолашний? - вказуючи рукою на двері, за якими залишився Борис.

- Бідолашний, - ридала Муся.

- Муся, що трапилося? Хто бідненький?                                                 

- Він випав із вікна ... - безперервно ридаючи, невиразно бубоніла вона. - Випав із вікна через мене. Випав із даху свого будинку.  

Муся розповіла мені страшну історію. Колишній наш однокурсник вистрибнув з даху свого будинку. Завтра будуть похорони. І нам треба туди йти. На моє запитання, хто він, Муся мені не відповіла і розридалася з такою силою, що я ніяк не могла її заспокоїти. Давши їй снодійне й уклавши в ліжко, я сіла біля неї в кріслі. Муся намагалася мені щось сказати, позіхаючи й при цьому ридаючи. З усього цього вона вибрала, нарешті, найкраще рішення - поспати. Закривши очі, вона відразу стала хропіти. Ніколи не подумала б, що Муся могла так хропіти. Така красива дівчина і таке страхітливе хропіння, я б навіть сказала - хрюкання. Тепер мені стало ясно, чому Муся ніколи не залишалася на ніч у своїх коханців. Почувши таке сексуальне "хрю-хрю", всі її хлопці миттю б випарувалися.

Крісло, на якому я сиділа, було таким твердим і жорстким, що я сіла біля ліжка подруги. Добре, що на підлозі був м'який килимок. Напевно, слухаючи таке еротичне "хрю-хрю", я не помітила, як заснула. І під впливом цього сексуального похрюкування мені приснився кошмар. Ніби я лежу в ліжку, а поруч зі мною, що говорити поруч, якщо зовсім як раз і не поруч, а прямо-таки на мені - лежить мій нинішній знайомий Борис. Яка ж я все-таки виявилася шалавою! По-іншому назвати себе я не могла. Як можна було так швидко здатися і лягти з ним у ліжко? Ніякій логіці це не піддається! Він еротично нявкав і, як не дивно, облизував моє вухо, а потім і зовсім почав ссати мочку мого вуха, немов він був немовлям, а вухо - материнська грудь. Від цього я швидко відкрила очі й полегшено зітхнула, побачивши, що я лежу на підлозі, а зовсім не в ліжку, в обіймах Бориса. Але на моїх грудях щось ворушилося, щось пухнасте і м'яке. Та ще на додачу нявкало і жадібно ссало моє вухо. Я на хвилину втратила самовладання і холоднокровність, яким би міг позаздрити сам Джеймс Бонд і які мене ще ніколи в моєму недовгому житті не покидали. Я так голосно викрикнула, що від цього крику і мрець в труні перекинувся би. Та дивна волохата потвора, яка ще хвилину тому насолоджувалася облизуванням мого вуха, пропала так швидко, що я не встигла навіть цього помітити. На своїх чотирьох  я поповзла до дверей. Ставши на ноги, я знайшла вмикач і швидко натиснула на нього. В одну мить з'явилося світло, і я глянула в ту сторону, звідки долинало тихе «мяу-мяу». Побачивши замість кудлатого чудовиська пухнасте кошеня, я розсміялася. Бідна тваринка злякано  нявкала і витріщала на мене свої зелені очі. Біля нього спали ще троє клубочків, яким не завадив ні мій вереск, ні світло, ні навіть те, що по ним лазив їх братик, намагаючись їх розбудити.