Напередодні від’їзду Сергій полагодив дверцята кухонної шафки. Вони висіли криво вже пів року. Дружина кілька разів просила підтягнути завіси, але він усе відкладав. Тепер знайшов викрутку, замінив два шурупи, перевірив, чи щільно зачиняються дверцята, і ще хвилин п’ять стояв посеред кухні, роздивляючись, що можна полагодити.
Нічого більше не знайшов.
Оксана сиділа за столом. Перед нею давно охолов чай.
— Ти точно вирішив?
Сергій не повернувся.
— Ми вже говорили.
— Я знаю, що говорили. Я питаю, чи ти точно вирішив.
Він поклав викрутку на підвіконня.
— А що мені робити, Оксано?
Вона не відповіла. Це питання він ставив їй уже кілька місяців, і жодного разу вони не знаходили відповіді, яка влаштувала б обох.
Оксана відсунула чашку.
— Треба було їхати ще тоді, на початку, — сказала вона.
— Знову починаєш?
— А ми хіба закінчували?
Він знав, про що вона. Андрій із Лесею виїхали з дітьми майже відразу. Кликали їх, обіцяли допомогти знайти житло. Потім вибрався Володька, за ним ще двоє знайомих. Сергій тоді говорив, що не збирається кидати квартиру й роботу через паніку. Оксана збирала Мартині речі, а він просив не метушитися. Казав: перечекаємо, усе скоро скінчиться.
— Ти сама боялася везти Марту невідомо куди, — нагадав він.
— Боялася. І що? Я тобі це казала. А ти відповідав, що через місяць усі повернуться. Ось і повернулися.
— Легко тепер говорити.
— Тепер нам узагалі нічого не легко.
Вона підвелася й підійшла до раковини. Повернула кран, сполоснула чашку, хоча та була майже чиста. Сергій помітив, що вона довго не закручує кран.
— Навіть Олєжка, — сказала Оксана, не обертаючись. — Він же теж залишився. Дочекався, поки стало пізно, а тоді через Тису поліз. Тепер у Німеччині на соціалці. Живий.
— Ось і ти мене туди посилаєш.
Оксана закрутила кран.
— Я тебе нікуди не посилаю. Тоді ми могли поїхати разом. А тепер ти збираєшся сам у холодну річку. Не перекладай це рішення на мене.
Сергій хотів заперечити. Але вона вже витирала руки рушником і більше на нього не дивилася. Йому не сподобалося, що вона сказала «холодну річку». У його планах була Тиса, кордон, інший берег. Про холод він намагався не думати.
Сергієві було тридцять вісім. Він ніколи не служив в армії, не тримав у руках бойової зброї й навіть у дитинстві не любив бійок. Не через принципи. Просто боявся болю. Особливо того моменту, коли ще не знаєш, наскільки сильно зараз ударять.
Війна змінила його життя поступово.
Спочатку він перестав дивитися новини перед сном. Потім почав здригатися від незнайомих телефонних номерів. На вулиці мимоволі оглядався, помітивши людей у військовій формі, а побачивши поліцейську машину, перевіряв, чи взяв документи.
Зрештою страх став звичним, як ранкова кава. Він прокидався з ним, ходив на роботу, вечеряв, дивився телевізор. Навіть коли сміявся з доньчиних витівок, десь усередині залишалося неприємне відчуття, ніби він забув зробити щось надзвичайно важливе.
Повістки поки не було.
Іноді він думав, що, можливо, її взагалі не буде. Така думка приносила полегшення, але ненадовго. Бо наступною приходила інша: а якщо завтра?
Найгірше було вночі.
Сергій уявляв, як його везуть на фронт. Як він сидить в окопі, а десь поруч вибухають снаряди. Як раптом відчуває удар і дивиться на власні ноги, яких уже немає.
Іноді уява заходила далі. Він бачив себе мертвим. Не з боку, як у кіно, а ніби зсередини власного тіла. Ось він лежить, хоче поворухнути пальцем, але не може. Хоче покликати когось і не чує свого голосу.
Тоді Сергій сідав на ліжку, вмикав світло й ішов на кухню пити воду.
Оксана прокидалася.
— Знову?
— Спи.
Вона вже давно не питала, що йому наснилося.
Ідею переплисти Тису він спочатку відкинув. Надто небезпечно. У новинах постійно повідомляли про потопельників, про людей, які зникали в горах, про затриманих на кордоні. Він читав такі повідомлення з неприємним відчуттям, що все це стосується особисто його.
Олєжка зателефонував йому одного вечора, коли Оксана вкладала Марту спати. На екрані з’явилося знайоме, тільки схудле, обличчя. За спиною — білі стіни й чуже вікно.
— Ну що, Сірьожа, усе ще думаєш? — запитав він замість привітання.
— А ти вже, бачу, господар у Німеччині.
— Який господар? У кімнаті нас четверо. Поки на соціалці, папери доробляю. Мову вчу потроху. Роботу знайду, руки ж на місці.
Він підніс до камери чашку з відбитою ручкою. Сергій упізнав ту саму чашку, з якої Олєжка пив каву в них на дачі. Чомусь саме від цього йому стало прикро.
— Не шкодуєш? — запитав Сергій.
— Про що? Що живий?
— Про те, як перепливав.
Олєжка перестав усміхатися.
— Ти думаєш, я тобі казку розповім? Я й досі прокидаюся, коли сниться та вода. Мені пощастило, зрозумів? Пощастило.
— То навіщо ти мене підбиваєш?
— Бо ти вже другий рік кажеш, що боїшся загинути. Я тебе знаю. Ти навіть операцію на зубі три місяці відкладав, бо боявся уколу.
Сергій скривився. Про зуб справді було.
— Тут ніхто на тебе з готовим життям не чекає, — продовжив Олєжка. — Будеш працювати, як знайдеш де. Я сам ще шукаю. Але працювати й жити — це краще, ніж померти і годувати черв’яків замість дочки. Вибач, що так кажу.
— Не говори про Марту.
— А про кого говорити? Ти ж через неї весь час себе виправдовуєш.
Сергій різко відсунув телефон. Потім знову повернув екран до себе.
— У тебе вийшло. Не означає, що в мене вийде.
— Не означає, — сказав Олєжка. — Я не збираюся тобі брехати. Я живий і радий цьому. А вирішувати доведеться тобі.
Після розмови Сергій довго дивився на чорний екран. У голові крутилася Олєжчина фраза про черв’яків. Він сердився на друга за грубість, але найгірше було те, що завтра вранці знову мав вести Марту до школи й усю дорогу думатиме про його слова.