****

Ти сидиш у кріслі, стиснувшись до розмірів молекули. За вікном ніч, місто спить. С тихим шелестом опадає листва. Осінь, природа вмирає. Ти теж вмираєш, вірніше, ти вже давно не живеш, а існуєш. Життя розділилось на до і після.
ДО ти була потоком енергії, яку віддавала всім, кому було погано. Дівчинка – ураган. Ти неслась по життю, як локомотив, потужно і безупинно.

А потім наступило  ПІСЛЯ. І ти вже не рятуєш світ, тихо сидиш у кріслі, стискаєш у руці телефон з набраним номером, розумієш, що рано чи пізно тобі прийдеться натиснути кнопку виклику і остаточно і безповоротно спалити мости у минуле життя.
Страх, липкий, холодний, стискає горло, не дає дихати на повні груди. Так, ти боїшся, що коли прийдеться переступити поріг лікарняної палати, ти будеш зовсім одна. Одна зі своїм болем, зі страхом того, що від тебе вже нічого не залежить.

Ось так все влаштовано у цьому світі – поки у людини є енергія, він не самотній, життя кипить навколо тебе.
Немає енергії – немає життя, немає тих, кого ти, кидаючи всі свої справи, неслась рятувати по першому поклику. Але сил все менше і менше.
І ось ти одна, сидиш у кріслі, стиснувшись до розмірів молекули і розумієш, що тягнути більше не можна, що потрібно набрати цей клятий номер і сказати всього одну фразу: «Призначайте день операції».

А з динаміків ллється:
«Докорінно змінити все,
 Розбиваючи в кров свої руки,
Як тебе на скелі несе,
Маєш вірні робити кроки.»

І ти вірш, що весна все ж таки настане…

13 листопада 2020 р.