Розділ 35

— Лео, я така рада тебе бачити, — кидається до мене з обіймами Поліна. Це означає, що Кирило з нею не говорив про Бориса. Я видихаю. — Ти така красива сьогодні, — оглядає мене дівчина з ніг до голови. — Щоб не вдягла, тобі все пасує. 

— Дякую, хоч ти мене явно перехвалюєш, — роззираюся навкруг, — А де Борис? Ви, здається, разом приїхали.

— Він привіз мене і повернувся на роботу. Я хотіла з ним лишитись, але той не дозволив, — розчаровано каже Поліна. — Кір якийсь дивний сьогодні, ти часом не знаєш, яка муха вкусила його? 

— Чому дивний? — цікавлюся.

— Питав мене про довіру між нами і чи в мене все добре.

— А в тебе все добре? — питаю в Поліни те саме, що й Кирило. Мені ніяк не дають спокою слова Арсена про її поцілунки з Ромою, — Якщо в тебе щось сталося, ти можеш мені сказати. Ти ж знаєш про це? 

— Що з вами обома сьогодні таке? — нервується Поліна. — Я в повному порядку, чого й вам бажаю. Піду краще візьму собі щось випити. Ще побачимось, — кидає на останок і розчиняється в галасливому натовпі.

Від розмови з Поліною лишився неприємний післясмак. Хоч як не намагаюся, ніяк не можу її зрозуміти. 

— Нарешті знайшов, — Кирило накидає свій піджак мені на плечі і сідає поруч на лавку. Мовчимо і дивимося на небо на якому висипаються перші зірки. 

Мені так затишно коло нього. Так би й сиділа до ранку.

— В твоєї бабусі красивий будинок і смак хороший. Я таке одразу помічаю, — порушую мовчанку між нами.

— Будинок, то заслуга мого діда, а смак, то певне єдине, про що піклувалася усі роки Агата, тому, так, смак в неї хороший, — відповідає Кирило. — Не знаю, як тобі це вдалося, але ти їй сподобалася, хоч вона й не скаже тобі цього відкрито. 

— Я ж казала, що мене всі бабусі люблять, навіть найкапризніші, — усміхаюся, — а ти з Агатою схожий більше ніж думаєш. Може тому вам складно порозумітися.

— Можливо, але для багатьох речей в нашій з нею історії вже надто пізно. Вона ніколи не стане мені з Поліною бабусею, якої ми потребували, коли батьків не стало. А я ніколи не стану для неї тим онуком, якого вона собі придумала в голові.

— Наші очікування і реальність часто не збігаються, — відповідаю. — Але ти міг би спробувати з нею знайти спільну мову.

— Я пробую знайти спільну мову. Прямо зараз. З тобою. Це важливіше, — каже Кирило. — Твої очікування щодо мене також не збіглися з реальністю, правда? — питає.

— Не збіглися, але я знала, що так може статися. Та всеодно від того боляче не менше, — дозволяю собі трохи відвертості. — Ти заплутався, визнай це. 

— Лео, ти мені потрібна і в цьому я впевнений. 

— Кириле, я не губка для твоїх проблем і не хочу, щоб ти ставився до мене як до знеболювального: коли щось болить, то я тобі потрібна, а коли все гаразд, то ти поводишся як егоїст. Це несправедливо.

— Я не звик по-іншому. І  казав тобі, що крім Вікторії не маю досвіду нормальних стосунків. Та це не означає, що я не хочу спробувати. 

— Наші стосунки не нормальні. Я не хочу так.

— Не відштовхуй мене, — продовжує Кирило. — Якщо хочеш, завтра разом розкажемо Поліні про нас. — пропонує Кирило. 

— Я надто швидко згоджуюся на все, що ти пропонуєш. Це погана звичка, — відповідаю Кирилу. 

— Це означає ТАК? 

— Це означає, що ТАК далі не може бути, — відповідаю. — Ми не говоримо про важливе, а я хочу. Кириле, скажи, чому ти мені не зізнався, що Вікторія розлучається? — питаю те, що турбує мене найбільше. 

— Це Дарина тобі сказала? — хмуриться хлопець. 

— Вона, — підтверджую здогадку. — Але насправді  не важливо хто, важливо, що це зробив не ти.

— Лео, розлучення Вікторії нічого не змінює між нами. 

— Справді, тоді чому ти змовчав? — продовжую. — Я не можу більше гризти себе здогадками чи є в тебе до неї почуття. Ти не уявляєш як це складно щоразу ревнувати тебе, коли я чую від когось її імʼя. 

— Я цього не знав, — відповідає Кирило. Має розгублений вигляд. Але кращої можливості може не знайтися, тому я продовжую говорити про наболіле.

— Звісно, що не знав, бо якщо мова йде про Вікторію, то я автоматично стаю для тебе другорядною.

—  Лео, в нас з нею є минуле і є спогади. Я не можу цього змінити.

—  На минуле так не дивляться як ти на Вікторію. Хіба що ти хочеш, щоб вона стала майбутнім. —  кажу те, що відчуваю. —  Тоді для чого це все між нами? Не муч мене. Просто дай спокійно жити і біжи до своєї Вікторії. —  Не встигаю вчасно себе зупинити і в якийсь момент розумію, що слова переходять в сльози. Я вперше розплакалася перед Кирилом.  

—  Лео, послухай мене будь ласка, —  Кирило присідає біля мене і бере в долоні моє обличчя. Я намагаюся не дивиться на нього. —  Лео, я не повернуся до Вікторії. Її розлучення нічого не змінить. Ти для мене важливіша, чуєш? І я з тобою хочу бути, а не з Вікторією. Якщо треба, можу ще раз стати на коліна як в тому твоєму фільмі. Назву забув … 

—  «Освідчення», — підказую Кирилу назву і потроху заспокоююся. Вірю йому. 

— Ти хочеш, щоб я освідчився? — розгублено питає. —  Прямо зараз?  

—  Назва фільму «Освідчення», —  усміхаюся крізь сльози. Сама тягнуся за поцілунком.  —  І якщо раптом надумаєш освідчитися, то будь ласка давай "не в кущах". В нас все найважливіше відбувається як не в парку, то в саду.

—  Ти погодилася стати моєю фіктивною дівчиною в парку, а поцілував тебе я вперше в саду на вечірці, — перелічує Кирило.

— Ти б не поцілував, якби я не попросила, — нагадую.

— Лео, ти лише пришвидшила події, —  відповідає Кирило. Різко встає на ноги. — А зараз я пришвидшу події, — бере мене за руку і веде в будинок. 

— Що ти задумав? — цікавлюся в Кирила, коли ми заходимо всередину. 

— Зараз все побачиш, а точніше почуєш, — відповідає, мовчки веде мене до піаніно. Садить на стілець. Підсовує собі ще один. Сідає поруч. 

— Я не вмію грати на піаніно, тому нічим не допоможу, — ляпаю, якусь дурню, бо Кирило надто довго та вдумливо дивиться на мене.