Розділ 30

Прокидаюся вранці від звичного звуку свого будильника. На щастя я його автоматично налаштувала на одну й ту ж годину протягом тижня, щоб не запізнюватися в універ. І як показують обставини не дарма так зробила. Кирила вже не має. Видно я так міцно спала, що навіть не почула, коли він пішов. Переконую себе, що це ще не найгірший варіант, бо я б поруч із ним почувалася максимально не зручно. Як говорити та поводитись після того як ми переспали? Але з іншої сторони в мені росте образа "маленької наївної дівчинки", яка хотіла б прокинутися разом з ним, як нормальна пара і не почуватися використаною, одноразовим варіантом чи, як казав сам Кирило, дівчиною для несерйозних стосунків. 

Я не шкодую про вчорашнє, бо сама дозволила цьому статися. Проблема лише в тому, що це ще більше все заплутає між мною та Кирилом. Сподіваюся, що він не скаже мені, що зробив помилку чи щось в тому дусі. Впевнена, що не витримаю таких слів і розплачуся перед ним, а мені б цього не хотілося. Вчора ми так і не встигли поговорити про поїздку до його бабусі і оновлений договір він мені так і не привіз або просто забув віддати. Можливо він також щось до мене відчуває? І що мені робити якщо це справді так? Як бути тоді з Кирилом? Запитань більше, ніж відповідей на них.

Швидко згрібаю закінчені ескізи свого грантового проєкту і вилітаю з квартири. Беру таксі, бо розумію, що через парк сьогодні йти не варіант, а свою маршрутку я вже пропустила. Встала вчасно, але збиралася надто повільно, тож часу майже не лишилося. В аудиторію забігаю одна з останніх. Вже звично ловлю на собі погляди одногрупниць та чую перешіптування із задніх рядів. Нічого доброго про мене не кажуть, але я вже навчилася не брати собі до голови всілякі дурниці універської тусівки.

Після пар заходжу на каферду і показую свій грантовий проєкт Ользі Ярославівні. Вона довго та уважно розглядає мої ескізи і ніяк не коментує їх. Я починаю нервувати від такого тривалого мовчання, бо люблю отримувати зворотний зв'язок одразу. 

— Ну як вам? — не витримую і таки запитую Ольгу Ярославівну.

— Елеоноро заспокойся, — помічає моє хвилювання завкафедри. — У тебе чудові роботи, як загалом  завжди. Мені подобаються твої оригінальні ідеї та використання етно елементів у сучасному стилі. Але за рахунок декору та ручної вишивки моделі будуть трохи складні у пошитті та оздобленні. Ти певна, що встигнеш їх зробити і потягнеш роботу такої складності? 

— Звісно, що встигну і потягну! — усміхаюся і нарешті видихаю, бо це саме те, що я хотіла почути. Ура! Я отримала зелене світло своєму проєкту.

Випурхую з універу в піднесеному настрої, бо я ще на один крок наблизилася до здійснення своєї мрії. Хочеться з кимось поділитися цією радістю. Можливо забіжу до Кітті, щоб похвалитися, якщо вона вдома і обов'язково потім напишу Поліні, бо зараз вона ще на практиці. Дівчатка точно за мене порадіють. А поки тішитимусь сама. Завертаю в парк, щоб випити велику порцію капучино з вишневим сиропом. Сьогодні я на це заслужила.

— Лео, — кличуть мене в спину. Я одразу зупиняюсь, легке тремтіння проходить всім тілом. Це Кирило, бо лише його погляд в спину я можу так гостро відчувати. Це мене лякає, бо я певна, що навіть якби мені зав'язали очі і поприсили впізнати Кирила серед інших чоловіків, то я б зробила це. Інтуїтивно, за відчуттям, запахом, дотиком.

Повільно обертаюсь. Автівка Кирила стоїть неподалік парку, а він йде до мене. 

— Привіт, — каже Кирило. Стоїть на відстані витягнутої руки. Уважно проходиться по-мені поглядом.

— Привіт, — відповідаю, ніяковію, ховаю очі. Не контролюю свої емоції. Хоча думала, що буде простіше.

— Я не хотів тебе будити вранці, тому пішов не попрощавшись. Сподіваюся, що ти не образилася і не встигла собі придумати чогось зайвого. 

— Все нормально, можеш не виправдовуватися, — відповідаю Кирилу і намагаюся не виказати своє хвилювання.

— Лео, я ж бачу, що твоя білява голівка вже встигла щось собі напридумувати, — Кирило притягує мене ближче і несподівано гладить по голові. В мене шок від такого прояву ніжності, бо я ніколи не помічала за ним подібних речей. 

—  Ми не встигли обговорити поїздку до твоєї бабусі. Розкажи в декількох словах що і як там буде? —  ляпаю перше, що в голову прийшло. Намагаюся відсторонитися від Кирила, переключитися на іншу тему, вдати ніби мене ні трішки не хвилює вчорашня ніч. Впевнена, що як тільки ми почнемо говорити, то знову посваримося.

—  У мене вранці була важлива зустріч, тому я поїхав від тебе, щоб заскочити ще до дому і переодягнутися, — продовжує Кирило говорити про вчорашнє.  

—  Ти не мусиш мені нічого пояснювати, — продовжую триматися обраної лінії поведінки. 

—  Лео, але я хочу пояснити і хочу, щоб ти не думала, що я використав тебе і пішов, —  дивує мене такою заявою Кирило.

—  Я вже не знаю, що думати, —  зізнаюся йому. — І не знаю, який формат стосунків між нами і як нам далі продовжувати? Тож раз тебе вже потягнуло на відвертість, то скажи мені, що між нами?

— Мені з тобою добре і коли ти поруч, то я почуваю себе спокійно, —  каже Кирило. Напевне відчув, що мені цього замало, тому продовжив, —  а ще я тобі довіряю, хоча ми дуже мало знайомі і зазвичай я не зближуюся так швидко з людьми. Лео, може спробуємо справжні стосунки?  

Я спочатку думаю, що Кирило жартує, бо це було б набагато логічніше ніж те, що він сказав останні свої слова серйозно. 

—  Слухай, те що ти тільки що сказав про нас, навіть не натякає на почуття через які мені б хотілося мати з тобою справжні стосунки. Це більше нагадує дружбу з бонусним сексом.

Кирило відпускає мене. Але продовжує стояти поряд. Злиться, я бачу це з виразу його обличчя. 

—  Лео, а що б ти хотіла від мене почути? —  питає хлопець і одразу відповідає. —  Що я в тебе закоханий і що хочу одружитися і померти з тобою в один день? Я не розкидаюся такими словами дарма.